**Спочатку крем, потім усе інше**
З Тарасом ми знайомі вже п’ятнадцять років. Але справжніми друзями стали лише кілька років тому — коли обоє майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розсипався з гучним грюкотом дверей та скандалами. У мене — тихіше, але теж не без струсів. Горілку не пили, не тонули в саможалі — просто крутили педалі набережними, ганяли лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а жага до свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягнути за собою рюкзак чужих очікувань.
Обоє різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилось і сліду. Свобода — вона лікує й від зайвих кілограмів. І ось одного теплого липневого вечора ми з Тарасом їдемо через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, закидає голову і реве на весь сквер:
— Волі-и-и!
Собаки пенсіонерок завили в істериці. А він — сміється. Такий щасливий, що аж заздрісно.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, стрункі, ніким не обтяжені. Але одного разу я заїхав до Тараса. Привіз новий велосипед — хизувався, хотів похвалитись. Я потрогав раму, покрутив кермо, вимазав руки у мастилі й пішов у ванну митися. І ось, поки змивав бруд, мій погляд впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, з золотастою кришечкою. Крем.
— Тарасе! — скрикнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, як людина, яку ось-ось спіймають на гарячому.
— Та це Олесін. Залишила, щоб не возити туди-сюди.
— Олесін? Це ще хто?
— Ну… Я тобі не казав?
Звісно, не казав. А даремно.
Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олеся, юристка, робить кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається ночувати. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.
— Що почалося?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужий». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він росте і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Тарас відмахнувся. Але я ж знав, про що говорю. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вриваються з криками та валізами. Вони ставлять баночку. Потім щіточку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти вже не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробок, а серце — тривогою.
Незабаром Тарас запросив мене в гості. Познайомитись. Олеся виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, акуратною зачіскою й усмішкою, у яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щіточка і крем для рук. А сережки спокійно лежали в мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Тарасу проїхатись нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Андрію, ну ти б хоч подзвонив.
З кімнати голос Олесі:
— Тараску, хто там?
Він:
— Андрій… насос… заїхав…
Я пройшов умитись — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, крем для гоління і лосьйон стиснулись у кутку. Усе інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. І на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господарі.
Я пішов у мовчанні.
Через пару тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали непотріб, переставляли меблі. Олеся командувала:
— Так, от це ще на сміття. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Тарас щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, ніби через розкидані шкарпетки.
— Слухай, а тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — Бо він у нас місце займає на балконі.
Тоді я все зрозумів остаточно. Свобода Тараса загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — увесь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо дорожите незалежністю — не впускайте жінок у свій простір. Ані на міліметр. Усе починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що ви самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки й чому у вашій шафі висить халат з мереживом.
Минув рік. Ми з Тарасом листувались рідко. Я їздив самотньо. Було сумно. Але в мене лишалося головне — свобода.
А потім я зустрів Марійку. Усе пішло за класикою. Вона мила, добра, нічого не вимагає. Лише раз, скромно, майже пошепки:
— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не возити?
І я не сказав «ні». Бо був закоханий.
Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.
