Нове життя Яринки: від осудження до прийняття
Фросина ледь зійшла з автобуса. Ноги заніміли, суглоби ніяли, а валіза здавалась ще важчою. Пасажири швидко розбирали свої речі, розходились, залишаючи за собою лише шелест кроків та гул від’їжджаючого транспорту. Фросина, як завжди, не поспішала. Додому їх ніхто не чекав. Вона відійшла трохи вбік, глибоко вдихнула повітря, насичене запахом мокрого листя, і вперше за довгий час відчула — повертається не просто до квартири, а додому.
Її шкільна подруга давно запрошувала в гості. Вони провели тиждень на дачі — природа, тиша, нескінченні розмови. Але вже на кінці Фросина зрозуміла: їй бракує власної постелі, своєї чашки для чаю та тихого цокання кухонного годинника.
Чоловік помер сім років тому. Спочатку вона плуталась, не знала, як жити сама. А потім звикла. Донька вийшла заміж, поїхала до Києва — дзвонить нечасто. Самотність стала звичною, як стара хустка, якою вкриваєшся зимовими вечорами.
— Жінко, це ваше? — водій показав на валізу, що залишилась сиротою біля автобуса.
— Моє, — кивнула Фросина і покотила її до міської зупинки.
Автобус мчав по мокрому асфальту, у калюжах відбивались уривки неба. Місто зустрічало знайомими будинками, старими тополями біля дороги. Тут вона виросла, вийшла заміж, народила доньку — і ось повертається, ніби з великого кола, у ту саму точку.
Біля під’їзду, як завжди, сиділи дві вічні вартові — Марія і Ганна. Обидві повні, як палянички, завжди щось обговорювали і прискіпливо оцінювали кожного, хто проходив повз.
— Звідки це ти, Фросинко? — разом встромили в неї погляди.
— До подруги їздила, — коротко відповіла вона, вже тягнула руку до дверей, але її зупинили.
— Поки тебе не було, у вас там все перевернулось…
— У сорок третю квартиру заїхала! Дівчина висока, неначе верба!
— Меблі нові завозили! Джип під’їжджав! Кіт у неї білий, пухнастий!
— Повія, одразу видно! Чоловік у неї старий, міг би їй батьком бути!
Фросина мовчки вислухала — сусідки, як завжди, знали все і про всіх. Хоч на кладовищі в них запитай — хто з ким і чому. Головне, що ремонт зробили без неї — стіни не тремтіли від дрилі.
Квартира зустріла тишею і запахом знайомого пилу. Чайник на плиті, гарячий душ, улюблена чашка — все на місці. Вона тільки вмостилась біля телевізора, як у двері постукали.
На порозі стояла та сама «верба». Дівчина справді була осліплювально гарною: засмага, світле волосся, короткі шорти, тонкі руки. Але в очах — щось більше: втома, обережність, туга.
— Добрий день, я ваша нова сусідка. Поч— Мене звати Яринка, — промовила вона просто, без жодного пафосу, і в цій простоті було щось таке щире, що Фросина зразу ж запросила її на чай.
