Та хатинка мені одразу сподобалася. Маленька, затишна, меблі всюди старі, радянські, навіть шафа угорська з кришталем стояла. Килим на стіні, чайник злегка задимлений на плиті, холодильник «Дніпро» на кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе, де «Промінь» вів. Тепло так звучав. З тріском, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевизора не було, але я й не сумував.
Повертався з роботи, робив радіо голоснішим, ставив чайник. Наливав окріп у чашку, дихав парою і стояв біля вікна, дивився на вулицю. Радіо говорило, а я дивився на темно-синє небо, на бліді зірочки, на кривуватий місяць. І мовчав. З ким мені було говорити? Один я жив у цій хатці. Так і жив, поки не познайомився із новим сусідом. Олежкою його звали. Гарний хлопчина.
Одного разу прийшов із роботи пізно. Весь день біля верстата, спина болить, ноги мов ватяні. Заходжу на кухню, а він сидить. Олежко. Сидить і дивиться на мене. Спочатку хотів обуритися, навіть ременя схопив, але він так глянув своїми блискучими очима, що рука сама опустилася. Поставив чайник і сів поруч. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, печиво з пакета дістав, поклав на стіл. Олежко аж шию витягнув, коли побачив солодке. Протягнув йому одну печенюшку, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Прослухали новини, дізналися, що в світі діється, потім я пішов спати. Олежко лишився на кухні, радіо слухав. А вранці зник. Своїми справами, мабуть, займався. Мене ж завод чекав, а чим він жив — не знав. Повернувся ввечері, коли я приніс із магазину торбу. А там в’ялена таранька, пляшка холодного пива та вівсяне печиво. Так і почали жити разом. Я й Олежко.
Прийду з роботи, налий пива, почищу рибу, сиджу з Олежком балакаю. Він не пив, куди йому. Тільки слухав та мовчав. Лише іноді, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Потім заспокоювався, знову сідав за стіл, дивився блискучими очима. Слухав. А мені добре. Виговорився, вилив усе погане — і на душі легше. Олежко знав це, тому мовчав.
А ще він любив слухати радіо. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Олежка нема. Увімкну радіо, тільки чайник поставлю, обернуся — а він уже тут. Сидить, слухає, дивиться блискучими очима. Йому добре, мені теж. Поїмо, послухаємо радіо, розмови ведучи до пізньої ночі. Розповідав йому про все. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Степанич ледь не потрапив у халепу. І про минуле теж розповідав. Олежко уважно слухав. Мовчав, блищав очима і слухав. Гарний хлопець. Особливо любив історії про мою службу.
Ох, усе йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не потрапив, як горіли танки. І про гарячу кашу, і про контузію. А Олежко слухав. Розумний був. Не кожен мовчанням підтримає, а він міг. Розповідаю йому про друзів, про товаришів, сльозу витираю, а він так жалісливо гляне, до руки торкнеться — і відразу легше. Пощастило мені із сусідом. Любив я його, і він мене любив. Лише не любив, коли я п’яний приходив. Дивився осудливо, відвертався. Навіть радіо йому ставало нецікавим.
Одного разу напився з мужиками, прийшов додому, а Олежко, побачивши мене, сховався у кімнаті. Соромно стало, що горілкою минуле заливаю, а не з ним ділюся, як було. Засунув пляшку у холодильник, увімкнув радіо, запалив цигарку. Сумно стало, а коли мені було сумно, Олежко завжди приходив. Навіть якщо ображався. От і тоді прийшов. Сів поруч, до руки торкнувся, дивиться, мовчить. Ну, я й почав на життя скаржитися, гірким димом закушуючи. Потім зрозумів — нащо скаржитись? Хата є, їжа є, навіть друг є, який вислухає, заспокоїть і помовчить поряд. Ех! Викинув тоді усе спиртне з дому. Лише пиво з таранькою дозволяв. І Олежко не заперечував. Сяде, понюхає рибу та мовчить, слухає мене, поки я не піду спати. Знав, що він ще довго сидить на кухні, коли мені сни снилися.
А одного разу він зник. Тиждень не з’являвся. Сумно мені було самотньо без Олежка. Звик уже до наших вечірніх розмов. Увімкну радіо, пляшками брязкаю — а Олежка нема. Потягнув мене чорт до магазину. За пляшкою. Сумно було. Але Оксана, продавчиня, руки в боки уперла, головою хитає. Не продала мені горілки, зате пиріжків дала. З картоплею. А через три дні до мене завітала. Рум’яна, усміхнена, добра. Борщу наварила, ще пиріжків напекла, побалакала трохи й побігла. У них тоді перевірка була. Сказала, що завтра зайде.
Коли вона пішла, я раптом зрозумів, як мені не вистачало доброти. Раніше як: Олежко підбадьорював, не давав пити, вечори скрашувавА потім одного дня, коли я грав із Лізою на килимі, почув знайомий шелест крил і побачив того самого воробця, що сидів на підвіконні й дивився на мене своїми блискучими очима.
