Старий чоловік відходив… Старійчина знала про це, відчувала кожною часткою своєї душі, яка за шістдесят років так прикипіла до нього.
Вона спокійно прийняла це, хоча лише зовні. Всередині боялася, адже розуміла – без діда довго не виживе, не зможе.
Як? Як жити без Сашка, рідного, коханого, а тепер такого далекого? Снігу хочеться, а вам? Хто сказав, що почервоніння з часом остигають? У ваших книжках це написано? Не вірте – нічого не остигає! Все так само душа тріпочеться від рідного голосу. Це ж не жарти – прожити разом шістдесят років!
Так зрослися, так переплелися, що й хвилини одне без одного не можуть. Як вона його відпустить? Як сама залишиться? І навіщо? Без Сашка й життя нема.
Так думає старійчина, розбираючи скриню, розкладаючи речі на три купки: дітям на спогад, сусідам, а найменшу – собі. Поки ще тут, дивитимуся й згадуватиму Сашка…
— Галююю, Галююю… — чує вона слабкий голос старика. — Галююю!
— Іду, іду, Сашко, іду, рідний! — Старійчина підхопилася, підтягнула спідницю й зазирнула за завісу. — Прокинувся, Сашко? Може, млиничків, сердешний? Хочеш млиничків?
— Галююю… — глухо кличе старик, блукаючи сліпими очима по стелі.
— Ну-ну, рідний, я тут, тут… — Бере його колись велику, як лопата, руку в свою, тепер суху, наче пташину лапку. — Ну що, що, сердешний? Я з тобою!
— Галюю… прости… прости, Галюсю…
— Та годі тобі!
— Не кохав я тебе… — сипить старик. — Прости… дурень… Якби повернути час, усе було б інакше, Галю…
— Та годі, Сашку. Якби не кохав, то чи прожили б ми разом шістдесят років? Ну, от…
— Галюю… діти…
— Їдуть, сердешний, їдуть. Я ж телеграму дала… ну, не я, а Олена-поштарка. І Мишці, і Валерці, Андрійкові, Оленці… До вечора будуть. Ти поспи, а я тобі бульйончику…
— Не треба… — шепоче. — Дай руку, посиди зі мною… Прости, Галю!
— Та я й не гнівалась, Сашку. Ти мене прости… Може, не вчепилася б у тебе, як кліщ, тоді й твоє життя склалося б інакше, рідний…
— Ні, Галю… — хитає головою старик. — Ні, Галю… доля…
З очей старика скотилася карява сльоза, покотився по зморшкуватій щокі й розтанула десь у складках його бордової шкіри.
До вечора зібралися діти, самі вже немолоді. Старійчина дивиться на них:
Мишка – старший, весь сивий, як лун. Гарний, статний, таким і в дитинстві був. Старійчина його трохи боїться – Мишка професор, ученька людина, живе у Києві.
— Мишко, сину, усів уже сивий!
— Так, мамо, роки беруть своє. Я вже дід, ти ж не забула, що прабабусею стала? — дивиться уважно.
— Та як же, як же! Ось фотки, Тетяна-то твоя присилала, під склом зберігаються…
Ліворуч скло – там усі ми й ви маленькі, і наші батьки, і дядько Йосип, Фесько, братик, що з фронту не повернувся… Навіть похоронки не діждалися. Бабуся з дідом мої старенькі вже, тітки-дядьки Сашкові онде…
Брат його Андрійко, ой веселий був! Як заграє гопака – ноги самі в пляс ідуть! А тут Митрич – сусід наш, нове скло зробив, тепер там молодь і внуки, і правнуки.
Так що, Мишко, сину, ще рано мене зі списків викреслювати!
— Та я й не викреслюю, мамо. Живи довго! Поки ви живі – ми й самі дітьми себе почуваємо…
— Валерко-брате, може, на рибалку? — питає Андрійко.
— А то ж! — усміхається старійчина. — Звісно можна!
— Тату, годі вже лежати! — це вже Андрійко, наймолодший, досі жвавий, у джинсах ходить, живіт не відростив. Він на кораблі працює, по світу їздить, завжди привозить подарунки.
Старик слабо посміхається. Андрійко завжди був його улюбленцем – такий же гарячий, як і він колись.
— Андрійку, сину… діточки мої… Мишко, Валерко… А де ж Оленка?
— Я тут, тату! — виступає донька, маленька, худа, вилита мати в молодості.
— Доню… простите мене, діти…
— Та годі тобі, тату!
— Зав’язуй!
— Завдяки вам з мамою ми стали людьми, — каже Мишко. — Давай, вставай! Ось Валерко каже – дах у лазні підправити треба, Оленка з мамою вареників наліплють, а ми потім у лазні по сто грам, та й варениками закусимо…
Старик тепло усміхається.
Довге життя прожив. Усю дорогу нарікав, що з некоханою живе. Що не наважився підійти тоді до тієї, бажаної, коханої. Так і топтався біля її вікон. Десять кисетів тютюну викурив. Все стояв під вербою, чекав…
Чого чекав? Хто його знає. Може, думав – сама здогадається, вийде, візьме за руку. Адже на вечорницях переглядалися, поруч сиділи, і дух захоплювало! Чому не наважився? Чому не провів її хоч раз? Вона ж дивилася, дивилася… Ондуся… дурень…
Діждався – знайшовся сміливець, і на танець запросив, і до дому проводив, і одружився шСтарійчина, тримаючи його руку, згадала, як вони разом садили калину біля хати, і тепер вона розквітла, наче символ їхнього життя – і гіркого, і солодкого.
(Текст адаптовано під українську культуру з урахуванням локалізації імен, ментальності, традицій, природного способу вираження думок у розмовному стилі, з неформальним, теплим тоном.)
