Старець відходив… Баба знала про це, відчувала кожною часточкою своєї душі, що прикипіла до нього.
Зовні вона була спокійна. А всередині — боялася, хоч і розуміла, що без діда довго не протримається.
Як? Як жити без Остапа, рідного, такого близького й водночас далекого? Снігу хочеться, а вам?
Хто сказав, що почуття з часом вщухають? У ваших книжках так написано? Не вірте — ніщо не вщухає!
Так само душа тріпочеться, мов пташка, від рідного голосу. Це ж не жарт — прожити разом шістдесят років!
Вони зрослися, переплелися настільки, що й хвилини один без одного не могли. Як вона його відпустить? Як сама залишиться? І навіщо? Без Остапа — життя немає.
Так думає баба, розбираючи скриню, розкладаючи речі на три купки: це дітям — на пам’ять, це сусідам, а ось найменша купка — собі. Поки не піде, дивитиметься й згадуватиме Остапа.
— Галю-у-у, Галю-у-у! — чує вона слабкий голос старця.
— Іду, іду, Остапе мій! — підхопилась вона, поправила спідницю, заглянула за занавіску. — Прокинувся, голубчику? Може, вареничків, Остапе?
— Галю-у-у… — глухо кличе старець, блукаючи сліпими очима по стелі.
— Я тут, тут! — вона взяла його руку, колись велику, як лопата, а тепер — тонку, мов пташині лапки. — Ну що, рідний?
— Пробач… Пробач, Галю…
— Що ти, що ти…
— Не кохав я тебе… — прошепотів він. — Дурень… Повернув би час — зробив би інакше…
— Та годі, Остапе. Кохав, по-своєму, але кохав. Інакше хіба б ми прожили разом шістдесят років?
— Галю… Діти…
— Їдуть, рідний. Я ж і телеграму дала — не сама, Настя-поштарка написала. І Петрові, і Тарасу, Іванові, і Марійці. До вечора всі будуть. Ти поспи, а я тобі юшечки…
— Не треба… — прошепотів він. — Посидь зі мною. Пробач…
— Я не ображалась, Остапе. Ти мене пробач — може, не вчепилась би в тебе, як кліщ, і життя твоє склалося б інакше…
— Ні, Галю, — похитав головою старець. — Доля…
З очей його покотилась сльоза, загубившись у зморшках.
До вечора зібрались діти, тепер уже самі старенькі.
Петро, найстарший, весь сивий, величний. Ще з дитинства таким був — баба його трохи боялась. Він — професор, живе у Києві.
— Петре, сину, як посивів!
— Так, мамо, роки беруть своє. Я вже дід, а ти — прабаба, не забула?
— Як же, як же! Ось фотки — твоя Тетяна присилала.
Ліворуч — скло, там усі вони: і діти маленькі, і батьки, і дядько її Юрко, брат Федько, що з фронту не повернувся. А тут — нове скло, зроблене сусідом Опанасом. Тут уже молодь — онуки, правнуки.
— То не списуй мене з рахунків, сину!
— Та я й не списую, мамо. Поки ви живі — ми теж почуваємось дітьми…
Тарас підійшов:
— Тату, може, на рибалку?
— А чому б і ні! — усміхнулась баба.
Іван, наймолодший, ще дужкий, в джинсах, без живота — весь засмажений, жиластий. Він плаває на кораблях, з закордону привозить подарунки, та старі ними не користуються — складають “на чорний день”.
Одна річ у вжитку — телевізор, японський, кольоровий. Уся село збирається в них після “Часy” — взимку більше й робити нічого.
Старець слабо посміхнувся. Іван завжди був його улюбленцем — такий самий жвавий, як і він колись.
— Івасю, сину… Діти мої… А де ж Марійка?
— Я тут, тату. — Вийшла із-за братів. Маленька, тонка — вилита мати в молодості.
— Доню… Пробачте мене, діти…
— Та годі, тату!
— Дякую вам і мамі — ми стали людьми. Ви давайте, вставайте! Тарас каже — дах на баниці підправити треба. Марійка з мамою вареників наліплять, а ми після лазні по чарці…
Старець тепло усміхнувся.
Довге життя прожив. Весь час докоряВін так і не сказав їй, як колись під тополем стояв, чекаючи іншої.
