Я не підписувалася бути мачухою — це було не моє життя, не мій вибір.
Коли я зустріла Олексія, він одразу розкрив карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожній окрему квартиру. Мені було двадцять сім, йому — тридцять сім. Я знала, на що йду. Більше того, мене влаштовувало, що він не був тим, хто переконував би мене народжувати — я завжди вважала себе свідомо бездітною. Чайлдфрі — мій чіткий вибір. Вільне життя, мандрівки, робота, свій час.
Спочатку все було добре. Олексій знімав просторий будинок під Києвом, заробляв чудово. Діти — чемні, виховані, приїжджали к нам на вихідні, залишалися ночувати. Я знаходила з ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. От і все — роль «приємної тітоньки на вихідні» мене влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.
Так тривало два роки. А потім… все пішло шкереберто. Старшому синові виповнилося чотирнадцять, він вляпався у конфлікт з матір’ю і буквально втік до нас. Олексій, як завжди, на роботі з ранку до ночі, а я залишилася з бунтівним підлітком сам на сам. Вічні стукання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, ніби я для неї ніхто — і мала рацію, адже я справді ніхто.
Минуло три місяці — і колишня дружина Олексія «тимчасово» відправила до нас ще й молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трохи облаштується — і одразу забере дітей. Але «тимчасово» перетворилося на рік. Діти досі з нами. Жодних дзвінків, жодних янголів, що матір збирається їх повернути.
Тепер у мене вдома живуть троє чужих дітей. Старший ігнорує мене, робить все навпаки, немов я — покоївка. Середня не встигає з навчанням, щовечора доводиться сидіти з нею за уроками. Молодша — найспокійніша, але її треба возити по гуртках, секціях, олімпіадах. І все це — на мені.
Я не підписувала контракт на таке життя. Я не хочу бути нянею, вчителькою, водієм і кухарем в одній особі. Мені немає коли працювати. Я фрілансер, у мене були постійні клієнти, замовлення, дохід. Тепер — тиша. Люди просто перестали чекати, бо я завжди при дітях. Дні минають у біганині, у побутових клопотах. А де ж я у всьому цьому?
Я намагалася поговорити з Олексієм. Спокійно, як дорослі. Він киває, але відповідає те саме: «Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю». І додає: «Тож розумієш, вони ж ні в чому не винні…» Так, не винні. Але й я — не винна. Я не народжувала цих дітей. Я не обіцяла бути їм матір’ю. Я не готова жертвувати своїм життям заради чийогось вибору.
Останній час я все частіше думаю, що виходу немає. Тільки розлучення. Тільки свобода. Я втомилася бути заручницею чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не зла. Я просто людиЯ просто хочу жити для себе, а не за чужими обставинами.
