Ця історія, в яку я досі не можу повірити, почалася досить спокійно. Ми з чоловіком давно купили дачу в селищі на Київщині, але весь час не доходили руки її облаштувати — то робота, то клопоти. Наїжджали туди раз на місяць: то покрасити паркан, то замок змінити, і кожен раз відчували, що на тлі охайних, квітучих ділянок сусідів наш вигляд — це просто жах.
Особливо часто на це натякала наша сусідка Ганна Михайлівна, самотня жінка за шістдесят, з вічно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби й незлобно, зі штучною посмішкою: «Ну купили собі дачу, а жити в ній не живете. Аж настрій псується, як подивлюсь на ваш пустир».
Що ж, терпіли. Але коли я нарешті пішла на пенсію, а чоловік взяв довгу відпустку, ми вирішили: годі відкладати, пора зайнятись ділянкою на серйоз.
Будинок виявився у непоганому стані — підмалювали стіни, вимили вікна. А от саму ділянку довелося буквально викопувати з-под сміття: десятки тачок сухих гілок, згнилих листків, іржавих відер і іншого непотребу. Ми попрацювали на славу. І знаєте, в мені раптом прокинулась мрія. Мені захотілося не просто порядок навести, а створити красу.
— А давай, — сказав чоловік, — посадимо троянди вздовж доріжки біля південної стіни. Уявляєш, як гарно буде з веранди на них дивитись?
Ідея здалася мені чарівною. Ми поїхали до розплідника, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю висадили. Я хвилювалася, чи приймуться вони, адже ніколи раніше квітами не займалася. Але все пішло як по маслу. Троянди прижилися, пішли в ріст, пустили бутончики.
Я почала частіше бувати на дачі, а на початку літа і взагалі переїхала туди. І вперше за багато років відчула себе справді щасливою. Тиша, природа, улюблена справа. Я не могла надивитися на те, як зеленіють кущі, як наливаються бутони. Все йшло чудово… поки мої троянди не досягли того рівня, коли їх помітила Ганна Михайлівна.
Вона завітала несподівано — уперше за багато років. Зайшла, оглянулася, усміхнулась:
— Ну, нарешті ділянку до ладу привели. А то дивитись було боляче.
— Так, часу нарешті трохи більше стало, — відповіла я стримано.
— А це що? — показала вона на кущі.
— Троянди, — з гордістю сказала я.
— Прибери. Терміново, — почувся холодний наказ.
Я остовпіла. Подумала спочатку, може, я порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там, де треба. Але виявилось усе набагато простіше.
— У мене, між іншим, алергія на троянди, — оголосила Ганна Михайлівна. — Чхаю від них, очі сльозови— А ви ж не на моїй ділянці стоїте, — відповіла я, лагідно посміхаючись.
