Ой, слухай, я тобі таку історію розповім — самій аж дивно, що таке буває. Почалося все спокійно. Ми з чоловіком давно купили хатину в селі під Києвом, але постійно було не до неї — то робота, то клопоти. Навідувались туди раз на місяць: то дах підлатати, то замок змінити, і щоразу відчували, що серед охайних, квітучих ділянок наших сусідів наш куточок виглядає просто жалюгідно.
Найчастіше про це натякала наша сусідка Марія Іванівна, самотня жінка років шістдесяти, з вічно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби з добрим наміром, зі штучною посмішкою: «Ну, купили собі дачу, а жити в ній не живете. Аж настрій псується, як подивлюсь на ваш пустир».
Ну що ж, терпіли. Але коли я нарешті пішла на пенсію, а чоловік взяв довгу відпустку, ми вирішили: годі відкладати, пора впорядкувати ділянку по-справжньому.
Будинок виявився непоганим — підфарбували стіни, вимили вікна. А от саму ділянку довелося буквально відкопувати з-під сміття: десятки тачок з сухим хмизом, гнилими листям, іржавими відрами та іншим непотребом. Попрацювали на славу. І знаєш, у мені раптом прокинулася мрія. Мені захотілося не просто порядок навести, а створити справжню красу.
— Давай, — сказав чоловік, — посадимо троянди вздовж доріжки та біля південної стіни. Уявляєш, як гарно буде з веранди на них дивитись?
Ідея здалася мені чарівною. Ми поїхали в розплідник, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю висадили. Я хвилювалася, чи приживуться, адже раніше квітами не займалась. Але все пішло як по маслу. Троянди прийнялися, пішли в ріст, випустили бутончики.
Я почала частіше бувати на дачі, а на початку літа й взагалі переїхала туди. І вперше за багато років почула себе справді щасливою. Тиша, природа, улюблена справа. Не могла надивитися, як зеленіють кущики, як наливаються бутони. Усе йшло чудово… поки мої троянди не досягли того моменту, коли їх помітила Марія Іванівна.
Вона завітала гостю несподівано — вперше за багато років. Зайшла, оглянулась, усміхнулась:
— Ну, нарешті ділянку в порядок привели. А то дивитись було боляче.
— Так, часу нарешті більше стало, — відповіла я стримано.
— А це що? — показала вона на кущі.
— Троянди, — з гордістю сказала я.
— Прибери. Терміново, — почувся холодний наказ.
Я оніміла. Подумала спочатку, може, я порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там. Але виявилось усе набагато простіше.
— У мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Марія Іванівна. — Чхаю від них, очі сльозяться. Ти що, мене вбити хочеш?
— Вибачте, але вони ж на моїй ділянці. Вас туди ніхто не силкує заходити.
— А повітря? Пилок? Думаєш, він кордонів знає? До мене все долітає. Не збираюсь мучитись через твої квіти!
— Але це моя земля. Я нікому не заважаю.
— Заважаєш! — підвищила голос вона. — Забирай. Інакше напишу скаргу. І не одну.
Скандал вийшов гучний. Вона пішла, грюкнувши каліткою. Я залишилася серед своїх троянд — збентежена, ображена. Витратила стільки сил, вклала душу, і тепер муситиму все знищити?
Ні. Я не відступлю. Ділянка моя, квіти мої. Я нікого не трую. Так, мені трохи ніяково — раптом у неї й справді алергія? Але хіба я зобов’язана руйнувати свою працю лише тому, що сусідці незручно? Завтра комусь петунії заважатимуть, а післязавтра — берези?
Інколи мені здається, що їй просто нестерпна чужа радість. Мовчки терпіли її їдкі зауваження, але тепер, коли ділянка став гарним — почала тиснути. Заздрість? Не знаю. Але я вирішила одне: мої троянди залишаться. І якщо треба — я готова боротися за них. Бо це не просто квіти. Це символ того, що я нарешті знайшла себе. І нікому не дозволю в мене це забрати.
