Ця історія, в яку я й досі важко повірити, почалася зовсім мирно. Ми з чоловіком давно придбали хатку в селі на Київщині, але все якось не доходили руки її облаштувати — постійно робота та клопоти. Навідувалися туди раз на місяць: то дах підлатати, то замок змінити, і щоразу відчували, що на тлі охайних, квітучих городів сусідів наш ділянка виглядає просто сумно.
Особливо часто на це натякала наша сусідка Ганна Іванівна, самотня жінка років шістдесяти, з вічно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби жартома, з прикидною посмішкою: «Ось купили собі хату, а живете в ній якось неживо. Аж настрій псується, як подивлюся на ваш пустир».
Що ж, терпіли. Та коли я нарешті пішла на пенсію, а чоловік узяв довгу відпустку, ми вирішили: годі відкладати, пора взятися за город по-справжньому.
Хатка виявилася в непоганому стані — підмалювали стіни, вимили вікна. А ось сам город довелося буквально відкопувати з-под сміття: десятки тачок з сухим гіллям, гнилими листям, іржавими відрами та іншим непотребом. Ми попрацювали на славу. І знаєте, у мені раптом прокинулася мрія. Мені захотілося не просто лад навести, а створити красу.
— А давай, — сказав чоловік, — посаджимо троянди вздовж доріжки та біля південної стіни. Уявляєш, як гарно буде з ґанку на них дивитися?
Ідея здалася мені чарівною. Ми поїхали до розсаднику, вибрали паростки різних сортів, з любов’ю всадили. Я хвилювалася, чи приймуться вони, адже ніколи раніше квітами не займалася. Та все пішло як по маслу. Троянди прижилися, пішли в ріст, пустили бруньки.
Я почала частіше бувати на хуторі, а на початку літа й зовсім переїхала туди. І вперше за багато років відчула себе по-справжньому щасливою. Тиша, природа, улюблена справа. Я не могла намилуватися тим, як зеленіють кущики, як наливаються бруньки. Усе йшло чудово… поки мої троянди не досягли стадії, коли їх помітила Ганна Іванівна.
Вона завітала несподівано — уперше за багато років. Увійшла, оглянулася, усміхнулася:
— Ну, нарешті город до ладу привели. А то дивитися було боляче.
— Так, часу нарешті трохи більше стало, — відповіла я стримано.
— А це що? — вказала вона на кущі.
— Троянди, — з гордістю сказала я.
— Прибери. Терміново, — почувся холодний наказ.
Я оніміла. Подумала спочатку, може, я порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там, де треба. Та виявилося набагато простіше.
— У мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Ганна Іванівна. — Чхаю від них, очі сльозятся. Ти що, мене в труну хочеш покласти?
— Вибачте, але вони ж на моїй ділянці. Вас туди ніхто не силкує заходити.
— А повітря? Пилок? Думаєш, він кордони знає? Все до мене долітає. Не збираюся мучитися через твої квіти!
— Але це моя земля. Я нікому не заважаю.
— Заважаєш! — підвищила голос вона. — Прибирай. Інакше напишу скаргу. І не одну.
Скандал вийшЯ стояла серед своїх троянд, серце стискалося від обурення, але в той же мить у мене з’явилася тверда впевненість: ніхто не змусить мене відмовитися від того, що приносить мені радість.
