Свекруха ридала навзрид прямо на весіллі. І тільки вона знала, чому.
Юрба гостей весело кричала «Гірко!», плескала в долоні, у келихах шуміло шампанське, а наречений ніяково цілував наречену в щоку. Потім, немов за сценарієм, вони вкрилися фатою та зіграли палкий поцілунок — натягнутий, незграбний, майже театральний. Я все бачила. Між ними не було тієї іскри, що народжує справжню близькість. Вони перешіптувалися й сміялися — ніби грали у чужому весіллі.
Моя найкраща подруга Марія видавала заміж єдину доньку — Соломію. Вона метушилася, хвилювалася, витирала долоні об сукню кожні дві хвилини. Коли гості розсілися за столами, Марія, насупившись, потягнула мене за руку:
— Подивись, як себе поводить сватька. Немов не весілля в сина, а похорон.
Я озирнулася. Раніше матір нареченого я не бачила й навіть не знала, хто вона серед гостей. Лише коли Марія показала на жінку у сірій сукні зі сріблястими вставками, я зрозуміла — мова про неї. Вона справді сиділа в кутку за далеким столиком, з похмурим обличчям, ніби її щойно зрадили. Похилена голова, хустинка в руках. Її губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що аж у мені все стиснулося.
— Може, погано почувається? — спробувала я бути тактовною.
— Та яка там хвороба! — махнула рукою Марія. — Це вона за свою квартиру переймається! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». У сина трикімнатна від бабусі залишилася, от і думає, що моя Соломія вчепиться у неї міцно.
— Ну ти його й накрутила. Ще не одружилися, а ти вже метри ділиш, — пожартувала я, але напруга не зникала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за тією жінкою. Поки гості їли, сміялися, вітали молодих — вона не доторкнулася ні до салату, ні до шампанського. Очей не піднімала. Навіть на сина, який мав бути центром її світу цього вечора, не дивилася.
Коли у залі знову закричали «Гірко!», свекруха різко відвернулася до вікна, стиснула зуби так, що губи побіліли. Я не витримала і тихо підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Усе гаразд?
Жінка підвела на мене погляд. У ньому грали сльози, але не слабкості — болю, справжнього, прожитого.
— Я не можу прикидатися, — прошепотіла вона. — Пробачте, але все це — вистава. Мій син… він не кохає цю дівчину. Соломія гарна, світла. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружився назло своїй колишній.
Я оніміла. Не чекала такого зізнання.
— Невже… Ви впевнені?
— Він сам мені казав. Хотів показати колишній, який він «щасливий». Я його благала, кричала, просила цього не робити. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, завдаючи його іншим. А я дивлюся на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мститься. І мені від цього нудно.
— А може, усе зміниться? Люди ж звикають, почуття народжуються…
— Хотілося б у це вірити… — сумно сказала вона, — але сумління не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став чужим.
Я мовчки повернулася до свого стола. Марії нічого не сказала. Але через кілька дні вона сама подзвонила.
— Соломія повернулася. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Я не розумію, що сталося. Усе ж було так добре!
— Чекай, я приїду, — коротко сказала я й поклала трубку.
Я їхала до неї, стискаючи кермо аж до білих кісточок. Мені було нестерпно боляче за Соломію. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чуже життя, і нічого не могла вдіяти. Марія та Соломія, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Зустрінуть інших, навчаться знову довіряти.
А от вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як маскою. День, коли він одружився — не з кохання, а з помсти. І день, коли вона одна з усіх не плескала. Бо не могла. Бо знала правду.
