**Щоденник**
Інколи я думаю: як у деяких людей вистачає нахабства так наполегливо домагатися чужого, прикриваючись турботою та віком? Моя свекруха – живий приклад таких людей. Її звуть Ганна Миколаївна, їй шістдесят сім, і останні два роки вона виношує єдину мрію – виселити нас з чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Львові й самій туди вписатися, а натомість «щедро» наділити нас своїм ледве живим приватним будинком.
Ззовні – турботлива мати, жінка похилого віку, стомлена побутом. Але під цією маскою – холодний схід. Дім, який вона нам пропонує, давно б мав піти під знесення. Фундамент тріснув, дах тече, віконні рами згнили. Всередині – холод, цвіль, хиляві підлоги й постійний запах сирости. Ганна Миколаївна роками там нічого не ремонтувала, хіба що клумби з квітами підстригала та кущі аґрусу обрізала – ось і все її господарство.
Коли вона приходить до нас, з порога починає:
– Ох, як же у вас затишно! Всімечко блищить. Я теж так хочу жити…
А потім – ніби випадково:
– Може, ви все ж переїдете? А я б у вашу квартирку…
Спочатку я мовчала. Потім почувалася жартами. Але тепер мене трясе від одного її погляду, сповненого прихованого докору: «Ох, стара я вже, не вистачає сил… у будинку важко…» Ну а що, у квартирі підлоги самі миються? Пилюка зникає сама? Ремонт робиться без нас? Ганна Миколаївна серйозно думає, що квартира – це як готель із щоденним прибиранням.
Однак вона не розуміє (чи робить вигляд, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо в наш дім сили, гроші, час. Що все це – не «упало з неба», а зароблене потом.
Ми пропонували їй логічний варіант:
– Продавай будинок, докидай трохи – і бери собі однокімнатну у місті. Житимеш у теплі, без городу.
Та ні! Вона впевнена, що її напівзруйнована хата коштує як елітна нерухомість – не менше трьох мільйонів! Хоча реальна ціна, на мою думку, ледве сягає півтора. І навіть цих грошей не вистачить на нормальну однушку. Ми їй прямо казали. Напрасна праця.
– Та кому потрібен цей будинок?! – намагалася я пояснити.
– Він же з душею! Тут ваш Іванко народився! Треба лише трохи «прибрати», – відповідає вона.
Прибрати? Будинок, у якого сипляться стіни?!
І ось знову, знову, знову… Кожен візит – одне й те саме:
– У вас так гарно! Може, таки подумаєте?
Недавно чоловік не витримав:
– Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І в твій будинок не переїдемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла, вже тиждень не дзвонить. Ображена. Чому, мовляв, син і невістка не хочуть її «владичити»?
А я втомилася. Не розумію, як можна бути такою глухою до чужих кордонів. Ми – молода сім’я. Працюємо, будуємо плани, може, скоро і дітей захочемо. Де їх ростити? У хаті з пічкою і тріщинами у стелі? Чи знову вкладатися – але вже у те, що давно б мали знести?
Мене дратує навіть не її пропозиція, а те, як вона її подає. Ніби, то ми – егоїсти. Ніби наша квартира – її порятунок, а ми безсердечні, що не пускаємо її до «раю». А ми лише просимо – залишити нам те, що створили власними зусиллями.
Тепер ми з чоловіком просто уникаємо цієї теми. Вона знає нашу відповідь. Вона остаточна. І якщо їй справді важко жити в тому будинку – нехай продає і шукає квартиру за свої можливостями. Але під нашим дахом вона жити не буде. Бо наша квартира – не приз за вік і не оплата за материнство. Це наш дім. І ми його нікому не віддамо.





