Оце я маю історію, яку запам’ятаю ще довго. І не через якісь надзвичайні враження чи казковий відпочинок. А тому, що перша частина відпустки — візит до свекрухи — перетворилася на справжнє випробування на міцність. Вона мешкає в Чернігові, а ми у Києві, і після весілля бачились лише раз — коли мене виписували з пологового. Чоловік навідувався до неї пару разів на рік — тільки на день, без ночівлі. І тепер я чудово розумію чому.
Двокімнатна квартира свекрухи ледь вміщала їхню трійцю: її, вітчима мого чоловіка та його дорослу доньку від першого шлюбу. Тому раніше вона завжди казала, що з радістю б нас прийняла, та місця нема. При цьому у кожній розмові по телефону клялася, як сумує за внучкою, як жалкує, що ми далеко. Чоловік колись запропонував зупинитись у готелі — свекруха обурилась, сказала, що це «ганебно» і «невідомо в яких умовах» вона нас жити не дозволить.
Але через пару років донька вітчима перебралася до Львова, звільнивши кімнату, і свекруха почала активно кликати нас у гості. Говорила: «Тепер точно зможете приїхати, хочу побачити Софійку, так радію!» Ми довго узгоджували відпустки, підганяли час, і ось — їдемо, очікуючи теплий прийом. І трепет був справді щирим. Свекруха кинулася до внучки, засипала питаннями, обіймала, метушилась на кухні… Та це щастя тривало рівно дві години. Потім її наче підмінили.
За обідом пішли зауваження: ложки дзвенять, дитина голосно просить додатку, коліном чіпляє оббивку кухонного куточка. Я спершу подумала — може, їй погано, тиск, головний біль. Але, на жаль, з нею все було гаразд. Просто режим контролю увімкнувся на повну.
До вечора я встигла вислухати лекції: воду витрачаємо, ніби мільйонери, світ марно палимо, у душі стоїмо занадто довго, холодильник відкриваємо «без кінця», і взагалі — ходити по квартирі, виявляється, суворо заборонено. Я навіть не підозрювала, що ми — такі незручні гості й руйнівники ладу. Усе, що ми робили, її дратувало.
Наступного дня я запропонувала чоловікові втекти — просто прогулятися, зайти в парк, відпочити. Ми тихо, як мишки, вислизнули з квартири. Купили щось до обіду, зайшли до кав’ярні. А повернувшись — почули від свекрухи, що вона, виявляється, страждала без Софійки, так хотіла з нею погуляти… Але першою ж справою наказала витерти взуття, хоча за вікном була спекотна суша. Чоловік, намагаючись згладити ситуацію, послухався, але за легку гримасу недоуміння отримав відповідь: «У домі має бути порядок!»
Обід пройшов у мертвій тиші. Навіть Софійка сиділа тихо, ніби відчувала, що будь-яке її слово викличе новий потік «корисних» порад. Я спробувала додати позитиву — запропонувала свекрусі прогулятись з онукою ввечері, а ми з чоловіком могли б сходити в кіно. Відповідь була різкою: «А я тепер маю під вас підлаштовуватись? Думаєте, мені більше нічим зайнятись?»
Я ледь не поперхнулася. Мовчки подивилася на чоловіка — він уже все зрозумів. Після вечері ми вирішили поїхати раніше. Чоловік лише промовив: «Схоже, ми їй таки заважаємо». Ми обміняли квитки, затримались ще на пару днів — з тактовності. Свекруха, дізнавшись про від’їзд, почала жалітись: «Так мало часу було з онукою…» Нагадувати їй, що ініціатива спілкування йшла лише від нас, а не від неї, я не стала.
Фіналом стала сцена в день від’їзду. Свекруха ходила по квартирі з виглядом трагічної героїні й зітхала так, ніби ми рознесли їй увесь дім. Як з’ясувалось, причина була інша — їй треба було перестирати постільну білизну після нас. Це було вже занадто. Я спокійно сказала, що можу оплатити хімчистку або купити новий комплект. На що вона зневажливо підвела губи: «Та вже якось сама впораюсь!»
Прощались ми сухо, за протоколом. Без емоцій, без сліз. Але коли ми вже були в потязі, вона раптом подзвонила… І, схлипуючи, промовила: «Я так за вами сумую… Коли ж ви ще приїдете?..»
Я глибоко вдихнула й промовчала. Бо якщо і повернемось, то не скоро. А може, й взагалі ніколи.
