Моя свекруха образилася на «милостиню»: стару мебель вважала за образу
Я вже три роки у шлюбі. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно носяться в повітрі. Увесь цей час ми з чоловіком жили на орендованій квартирі в центрі Дніпра — не тому що не могли собі дозволити інше житло, а тому що моя свекруха, Надія Степанівна, не пустила нас до своєї однокімнатної квартири, яка багато років стояла пусткою.
Вона сама виховувала Максима — мого чоловіка. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вона вийшла заміж вдруге.
— Мій вітчим був доброю людиною, він справді став мені за батька, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно були сварки. Вона завжди скаржилася, що грошей мало, їй усього завжди не вистачало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотІв усиновити Максима, але Надія Степанівна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто замкнула на ключ. Там навіть ремонту не було, вона вирішила не здавати — мовляв, нема сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не захотіла:
— Ми ось-ось розлучимося, — заявила вона, — він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним тільки через вигоду. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?
І справді, незабаром вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. А невдовзі й зовсім настала біда — вітчим помер. Надія Степанівна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж померла моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двокімнатну. Ми з чоловіком почали там ремонт, готувалися до переїзду. Але все перекреслила істерика Надії Степанівни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому й борщі варила, й ліки носила. А тепер вона, та Оленка, буде у Києві жити в спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Спорити було безглуздо. Довелося їй повертатися в ту саму пусту, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов. Голі стіни.
Чоловіку стало її шкода. Він вирішив хоча б трохи облаштувати житло, зробити косметичний ремонт. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно збиралися їх замінити на нові. Усе було чисте, міцне — хоч і не нове.
Частину речей Надія Степанівна встигла вивезти з квартири покійного чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не захотіла.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
— Що це?! Ви вирішили мені віддати старь з горища?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття ставитеся! Собі все нове купили, а мені — рухля! Ганьба! — закричала вона прямо у під’їзді.
Хоча бабусиному дивану було всього чотири роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані їй повністю облаштувати квартиру, — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все забрали назад. Почала докоряти: мовляв, гроші на ремонт є, а на матір нема.
Ми розвернулися й пішли. Меблі залишилися в коридорі. Я думала, чоловік повернеться на вихідних і все забере. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама все затягла до квартири. Напевно, зрозуміла, що вибрикуватися більше ні до чого, особливо коли в кишені — пусто.
От так і живе. З образами, з чужою меблями, але з власною гордістю. Тільки от гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє…





