Свекруха прибула “рятувати” сина від застуди, а мене відсунула, як непотрібний предмет
Іноді я думаю, що найважче у житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не хвороби рідних. Найстрашніше — це боротьба за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова піти на все заради “любого хлопчика”. Хлопчикові, до речі, тридцять три. І вже давно сам розрізняє застуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Артем захворів. Звичайна застуда: нежить, кашель, трохи підвищена температура. Жодної “корони”, смак на місці, тест негативний, лікар діагностував без паніки — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не лінувався — і до магазину сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кидав — начальник у нього суворий, приватник, і зайвий раз відпрашуватися ризиковано. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вагу.
Ми з Артемом все робили за рекомендаціями: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я огорнула його турботою, як могла. І все йшло спокійно, поки він — з дурності, від втоми — не пробовкнувся мамі про хворобу. Тій самій, яку ми не хотіли турбувати. І через годину — вона вже в автобусі. Останній нічний рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику було за північ, а вона вже стояла біля дверей.
Артему довелося встати, зустріти її, адже я, у такому стані, безглуздо йти по місту в цей час. І ось вона — гроза небесна — переступає поріг і одразу бере все під контроль. Перший наказ: “Вікна не відчиняти! Сквозняк вб’є хворого!” Другий: “Несіть окріп! Я коріння привезла, треба заварювати!” — і це посеред ночі. Третій: “Ти, невістко, йди до іншої кімнати. Тобі народжувати, а ти тут мікробів нахватаєшся.”
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була вилучена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, незважаючи на протести Артема, заявила, що син тяжко захворів і на роботу не вийде. “Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!” — гаркнула вона в трубку і відклала. Артем сидів, блідий, не знав, що відповісти. Я намагалася заперечити — марно.
Потім я принесла вітаміни, які призначив лікар. Отримала лекцію про те, що це “хімія” й “марниця”. Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала Артемів улюблений борщ — одержала догани: “Тільки курячий бульйон допомагає при застуді!” Але ж біда — він із дитинства не переносить курятини, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологій прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху чоловіка блює — її не хвилює. Головне — щоб за радянськими канонами. Леки купуй, коріння заварюй, звіти приймай, а сама — сиди й не втручайся.
Я вже не стримувалася. За вечерею спробувала тактовно, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякуємо, але давайте якось разом, я теж переживаю за чоловіка… Вона перебила: “Ти ще нічого не тямиш. Де у вас тут гомеопатія продається?”
Я попросила Артема — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він воліє терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона буде лікувати, годувати, повчати. Мій голос — знову не у рахунку.
І мені страшно. Не тільки за себе. Я боюся, що за час його “лікарняного” начальник справді знайде заміну. А що тоді? Ми залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.
А зараз я сиджу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Але я більше не готова мовчати. Бо це — моя сім’я. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
