Учора свекруха зібрала всю сім’ю, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я чудово розумію, що мене можуть засуджувати. Але мені просто до болю шкода мого чоловіка. Вчора вечором його мати — Ганна Івановна — вирішила влаштувати родинні збори. Прийшли усі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна родинна вечеря. Але ні. Вона зібралася, щоб оголосити… хто й що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподіла майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Ганна Івановна промовила: «Квартира в центрі міста відходить молодшому — Олегу», — у мого чоловіка, Дмитра, буквально затремтіли руки. А потім вона додала: «А старшому синові, Дмитру, я залишаю дачу в селі. Оксана (це я) отримає родинні прикраси й посуд від бабусі. Решті — хто акції, хто мультиварку, хто дідусевий старовинний годинник». Усі, хто сидів за столом, переглянулися. М’яко кажучи — були вражені. А я й зовсім відчула, як усе всередині стиснулося від несправедливості.
Коли гості почали розходитися, Дмитр, попри плутанину, підійшов до матері. Запитав спокійно, без дорікання:
— Мамо, чому ти вирішила все поділити саме так? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна було ж і по-іншому. Поясни мені — чому?
І ось що вона сказала. Виявилося, що в юності батьки вкладали усе саме в Дмитра. Сподівалися, що він стане вченим, буде працювати за кордоном. Пишалися ним, допомагали влаштувати розкішне весілля. І внуком займалися, коли ми були молоді. Коротше, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги й підтримки.
А от Олега, молодшого, вони постійно недолюблювали. То робота, то клопоти, то старший з проблемами… Ось і виріс Олег якимось нікчемним. Навчання кинув, у спорті не здобув успіху, одружився з першою, хто погоджувався. Тепер живе з дружиною й дитиною в квартирі її батьків. Він — вдома з малям, вона — на роботі, заробляє більше. Власне житло їм не світить, про іпотеку й думати страшно. Ганна Івановна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоча б квартира в нього була».
Але ось у чому парадокс — ми з Дмитром ж не сидимо на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожної людини. І все ж мені болісно. До глибини душі. Не за себе, за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Ганною Івановною. Після такого «розподілу» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стає, залишається лише пам’ять. А вона може бути свА тепер, коли ми повертаємося додому в тиші, я бачу в його очах те саме питання, яке горить і в мені — чи зможемо ми колись пробачити цю рану.
