Ця війна триває вже шість років, з самого початку їхнього шлюбу. У Соломії та Тараса є син, чотирирічний Данилко, але навіть його свекор з свекрухою не визнають. Вони не беруть його на руки, не дзвонять, щоб дізнатися, як справи у внука. Соломія не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина крилася глибше – Тарас одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Ту дівчину звали Зоряна. Марія Петрівна не втомлювалася повторювати, яка вона розумниця, красуня, донька заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» – говорила вона, не соромлячись присутності Соломії. Родичі чоловіка підтверджували: «Ти, Соломіє, поруч із Зоряною не стояла». Соломія, яка виросла в звичайній родині у маленькому містечку під Львовом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Тарас, здавалося, не помічав цього цькування. «Не звертай уваги, – говорив він, – вони просто причепилися». Але для Соломії його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Родинні справи», – відмахувався він, уникаючи її погляду. Соломія відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Тараса до їхнього дому не заходили, хоча Соломія не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження – ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На родинні свята запрошували лише Тараса, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Соломія, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данилко, її син, запитував: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Соломія все частіше ловила себе на думках про розлучення. Тарас не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Соломія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мій бік, я не зможу так жити», – думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Тарас знову поїде до батьків, залишивши її і Данилка самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати мою гідність», – твердила вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік обере її і сина.
Напередодні свята Тарас, як завжди, був ухильливий. «Ще не вирішив, як святкувати», – буркнув він, уникаючи її погляду. Соломія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як пакує валізи, як їде з Данилком до своєї сестри у Чернівці, де її завжди зустрічали з теплотою. Там ніхто не дивився на неї зверхньо, не називав чужою.
Ввечері, за день до Нового року, Тарас повернувся пізно. «Мамі нездужається, треба заїхати до них завтра», – сказав він, не дивлячись на дружину. Соломія відчула, як усе всередині обірвалося. «А ми? – тихо запитала вона. – Ми з Данилком знову не в рахунок?» Тарас промовчав, і ця мовчанка стала для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Соломія сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясно: вона більше не може жити в цьому пеклі. Вранці, поки Тарас збирався до батьків, вона мовчки складала речі. «Ти куди?» – здивувався він, помітивши валізу. «Йду, – спокійно відповіла Соломія, дивлячись йому в очі. – Я втомилася бути чужою в твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас з Данилком, я зроблю це сама».
Тарас завмер, його обличчя зблідло. «Соломіє, зачекай, давай поговоримо», – почав він, але вона вже взяла сина за руку і пішла до дверей. «Ти зробив свій вибір», – кинула вона наостанок. Двері грюкнули, залишивши за собою тишу.
Соломія з Данилком поїхала до сестри. Спочатку було важко: біль від зради чоловіка та байдужості його родини не відпускав. Але сестра та її сім’я оточили їх турботою, і поступово Соломія почала дихати вільніше. Вона влаштувалася на нову роботу, зняла квартиру і записала Данилка до садочка. Життя повільно налагоджувалося.
Через півроку Тарас приїхав до неї. «Я був неправий, – сказав він, опустивши очі. – Мама тиснула, а я не знайшов у собі сил їй заперечити. Я хочу повернути нашу сім’ю». Соломія дивилася на нВона подивилася йому в очі і зрозуміла, що більше ніколи не повернеться до того болю.
