**Щоденниковий запис**
Гості гуляли, вигукували «Гірко!», шампанське в келихах шуміло, а наречений несміливо цілував наречену в щоку. Потім вони сховалися під фатою, зіграли пристрасний поцілуюч — натягнутий, незграбний, як з п’єси. Я все бачила. Між ними не було іскри, тієї справжньої близькості. Сміялись, перешіптувались — немов грали у чиюсь чужу весіллю.
Моя подруга Галя видавала заміж свою доньку — Мар’янку. Вона метушилась, хвилювалась, витирала долоні об сукню щочас. Коли гости розсілися, Галя стиснула мою руку:
— Подивись на свекруху. Ніби не весіл, а поминки сина.
Я озирнулась. До цього матір нареченого не бачила, навіть не знала, хто вона серед гостей. Лише коли Галя показала на жінку у сірій сукні зі срібляними вставками, я зрозуміла — це вона. Вона сиділа в кутку за останнім столиком, з похмурим обличчям, ніби її щойно зрадили. Голову схилила, сльози витирала хусткою. Губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що й у мені заворушилося.
— Може, погано почувається? — спитала я, намагаючись бути ввічливою.
— Яка там погано! — відмахнулася Галя. — Вона за свою квартиру переживає! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сідлатиметься». У сина трешка від бабусі лишилася, тепер вона думає, що моя Мар’янка її мертвою хваткою триматиме.
— Та що ти наговорила! Ще не одружилися, а ти вже ділиш метри, — пожартувала я, але напруга не йшла.
Я мимоволі спостерігала за тією жінкою. Поки гости їли, сміялись, вітали — вона не доторкнулася ні до салату, ні до шампанського. Очей не піднімала. Навіть на сина, який мав бути центром її світу цього вечора, не дивилася.
Коли знову залунали вигуки «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, стиснула губи так, що вони побіліли. Я не витримала і підійшла.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Все гаразд?
Жінка підняла на мене очі. У них хвилювалися сльози, але не зі слабкості — з болю, справжнього, пережитого.
— Я не можу прикидатися, — прошепотіла вона. — Вибачте, але це все — вистава. Мій син… він не любить цю дівчину. Мар’янка гарна, світла. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло колишній.
Я оніміла. Не чекала такого визнання.
— Невже… Ви певні?
— Він мені сам казав. Хотів показати колишній, який він «щасний». Я його благала, кричала, просила не робити цього. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, заподіюючи її іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона вірить у кохання всім серцем. А він… він мститься. І мені від цього нудно.
— А може, ще все зміниться? Люди ж звикають, почуття народжуються…
— Хотілося б у це вірити… — сказала вона сумно, — але совість не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… син став чужим.
Я мовчки повернулася до столу. Галі нічого не сказала. Але через кілька дні вона сама подзвонила:
— Мар’янка повернулася. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Не розумію, що сталося! Все ж було добре…
— Чекай, я приїду, — коротко сказала я і поклала трубку.
Я їхала до неї, стискаючи кермо аж до білих кісточок. Мені було нестерпно боляче за Мар’янку. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чиєсь життя, і нічого не могла зробити. Галя й Мар’янка, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Знайдуть інших.
А ось вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як маскою. День, коли одружився — не з кохання, а з помсти. І день, коли вона одна з усіх не аплодувала. Бо не змогла. Бо знала правду.
**Урок:** Іноді найважче — стояти осторонь і бачити, як той, кого ти любиш, робить боляче іншим. І нічого не змінити.
