У нас ночувала свекруха, Ганна Василівна. З самого ранку вона вдерлася до нашої спальні з криком:
«Схоплюйся, Олесю, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще в піжамі, серце так і скакало. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю — може, щось палає? Чи газ залишився відкритим? У голові вже цілий фільм жахів: плита горить, каструля вибухає, або ще якась лиха година. Заходжу на кухню, а там… прусаки. Ціла орда рудих тварюк тікає по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Ганна Василівна стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби це я спеціально розвела цих тварин, щоб її шокувати.
«Олесю, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос їй аж дзвенить від обурення. — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — прусаки, як у якомусь хліві!» Я стою, ніби грімом прибита, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти верещали, чоловік, Богдан, щось бурчав про футбол, а я мріяла тільки впасти у ліжко. Хто б міг подумати, що ці прокляті прусаки оберуть саме цю ніч для свого параду? І головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будинку живемо, у нас квартира, все гідно. Ну, майже гідно.
Ганна Василівна, звісно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого не було б! Я після вечері все мила, шкрябала, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер ледача, тільки й знаєте, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це як питання гідності. А я, бач, її підвела. Починаю метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змітаю прусаків, мию стіл, тарілки, все, що під руки попадає. Свекруха стоїть над душею, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відбрикнути. Думаю: «Ну, Ганна Василівна, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі залишалися!» Та мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я там воюю з прусаками, Богдан, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість того, щоб допомогти, тільки сміється: «О, Олю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік твій несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне читати. І точно — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молодь, даєте їм волю, от і маєте — прусаки на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Ганна Василівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади… Це ж не просто прусаки, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може й погана мати. От я мию, скребу, терла, а вона все знає, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, все час як білка в колесі, а тут ще й прусаки вирішили влаштувати вечірку. І головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас же в будинку старі труби, підвал сирий, от вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі миючого засобу. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Олесю, дбати про порядок. Це ж твій дім, твоя родина. Як не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся крізь силу, а в душі кричу: «Та відстаньте від мене!» Богдан, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає матір на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Ганна Василівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як я тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як за її часів, але стараюся. А прусаки… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Ганна Василівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійніша. Поставила чай, нарізала бутербродів, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись бороА потім усміхнулася і сказала: «Ну що, Олесю, головне — не переймайся, усі маємо свої недоліки, але родина — це найважливіше».
