Кожного разу, коли я чую, як хтось звертається до свекрухи чи тещі: «Мамо», — у мене мурашки бігають по спині. Не тому, що я зла чи заздрісна. А тому що для мене це слово — святе. Його не роздають наліво і направо. Мати — це не просто жінка, яка стала твоєю родичкою через штампик у паспорті. Мати — це та, що виховувала, не спала ночами, плакала від безсилля, але все одно вставала зранку й знову боролася за тебе.
У мене є близька подруга — Оксана. Ми дружимо з дитинства, вона була свідком на моєму весіллі, а я — на всіх її… трьох. Ми багато пройшли разом, і, попри життя, дітей, переїзди — ми тримаємося одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Оксанко, дочекаємося, поки діти вступлять до університетів, і на пенсії підемо в клуб?
Недавно зайшла до неї за проханням — привезла ліки з аптеки, вона не могла виїхати: машина в ремонті. Подаю пакет, вона киває:
— Це не мені. Це мамі погано.
Я посміхнулася, зазирнула на кухню й майже на автоматі вигукнула:
— Вітаю, тіто Маріє! Як ви себе почуваєте?
І лише тоді, коли жінка обернулася до мене, я зрозуміла: це не її мати. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Оксана з любов’ю називає її «мамою». Так само, як і усіх попередніх.
Я згадала, як було і з першою, і з другою. З Сашком — її першим чоловіком — вона з першого дня називала його матір «мамою».
— Ти що, з глузду з’їхала? — прошепотіла я тоді їй на вухо. — Ти її не знаєш! Це не твоя мати!
А вона лише усміхалася:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну і Сашко радий. Усе просто.
Але та «мати» потім плювала їй у спину. Коли Сашко напивався, ночував невідомо де, а Оксана дзвонила — та лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, дитинко? Чоловік стомився…
Минуло два роки — розлучення. Дитину народили, але жодна з «мам» не цікавилася ні онуком, ні Оксаною.
З другим було інакше. Та свекруха відразу ж зайняла позицію:
— Цей хлопчина тобі не потрібен. Забирай куди хочеш, хоч до дитбудинку. Грошей на нього немає.
І знову Оксана називала її «мамою». Аж доки не зрозуміла, що за цим «мамо» ховається лише бездушна жорстокість. Вони розійшлися, на щастя, дітей не було.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті самі ніжні слова. Та сама наївна надія, що якщо сказати «мамо», то жінка розтане, стане рідною.
Але ні. Це не працює.
Я знаю, про що говорю. У мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто ладнаємо. Ми по-справжньому поважаємо одна одну. Можемо говорити по душі, можемо посміятися, можемо разом збирати вишню чи обговорювати серіал. Але ми кличемо одна одну по імені. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мама» — це не звернення заради вигоди. Це слово — наче медаль. Його треба заслужити. Його не купиш, не заслужиш за компот чи посмішку. Справжня мати — це не та, що прийшла в твоє життя з чоловіком. А та, що прийшла — назавжди.
Так, буває, що свекруха стає ближчою за рідну матір. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому, коли я чую:
— Мамо, а ви чаю хочете?
— Мамо, як ти себе почуваєш?
Я ставлю собі одне й те саме питання: це любов? Чи просто звичка удавати?
