Мене звати Соломія. Мені двадцять дев’ять, і вже три роки, як я одружена з Дмитром. У нас із чоловіком міцна, щира родина, ми виховуємо донечку Злату й намагаємося жити мирно. Та одного спокою нам не дає людина, яка, здавалося б, має бути рідною — свекруха. А точніше — жінка, що всіма силами намагається зруйнувати наш шлюб та повернути сина назад у «мамині обійми».
Все почалося ще п’ять років тому, коли ми з Дмитрою лише познайомилися. Тоді вчилися на старших курсах університету. Я майже відразу познайомила його зі своїми батьками — у нас вдома завжди тепло, щиро, без жодних масок. А він… тягнув. Минув рік, перш ніж він наважився запросити мене до себе. І щойно я переступила поріг квартири, одразу зрозуміла — мене там не чекали.
Мати Дмитра, Ярослава Миколаївна, зустріла мене кам’яним поглядом та крижаною посмішкою. Я спершу подумала, що це лише перше враження, але згодом зрозуміла — її відраза до мене була глибокою та справжньою. Вона мене просто не прийняла. Ані як дівчину сина, ані як жінку, ані як людину.
Коли ми з Дмитром вирішили з’їхатися та зняти квартиру, Ярослава Миколаївна влаштувала справжній театр одного актора. Верещала, що її син «ще малий», що без неї він не впорається, що я погано на нього впливаю, що це я штовхаю його у доросле життя. Дмитро, на той час вже дорослий чоловік двадцяти трьох років, у її очах був п’ятирічним хлопчиськом, нездатним існувати самостійно. Але ми все одно переїхали.
І з цього моменту почався пекельний колообіг.
Щодня мені летіли повідомлення: як годувати Дмитра, що йому варити, як прасувати його сорочки, які апельсини купувати й обов’язково — заздалегідь їх чистити, бо він, на її думку, не вміє! Коли я стримано пояснила, що її син чудово справляється сам, вона образилася. Потім закатила істерику через те, що Дмитро завітав до неї у светрі — «ти що, не бачиш, як холодно? Усі в куртках, а він роздягнений!». Хоча на вулиці було п’ятнадцять тепла, і ніхто курток не вдягав.
Коли ми оголосили про заручини, почалося найжахливіше. Свекруха… Господи прости, почала приводити до себе різних дівчат — дочок подруг, сусідок, колег. І просто при Дмитрі казала: «Ось, це тобі гідна дружина!» Він у люті перестав до неї взагалі ходити. Та Ярослава Миколаївна не здавалася.
Вона почала приходити до нас. Без попередження. З вимогами. Кожен її візит закінчувався докорами: «У тебе пил під шафою!», «Ти вариш борщ, як у їдальні!», «Ти запустила Дмитра!» Я намагалася не реагувати. До певного моменту.
Але все вибухнуло за тиждень до весілля. Вона влаштувала скандал через мою сукню. Сказала, що я обрала «ганджу, а не наряд». Меню в ресторані, на її думку, було «сором на весь рід». Звинуватила мене в тому, що я «осоромлю їх перед людьми». Я не витримала. Випхнула її за двері.
Через годину Дмитро отримав дзвінок: «Мені погано! У мене інфаркт!» Він одразу поїхав. Але коли прибув, його зустріла бодра мати з рум’янцем на щоках. Все було брехнею. Обманом. Маніпуляцією.
На весілля вона не прийшла.
Після весілля, коли народилася Злата, вона жодного разу нас не відвідала. Не принесла жодної пелюшки, ані іграшки. Навіть не подзвонила. У відповідь на запрошення побачити онуку, лише бурчала: «Це — не моя онука. Ти її нагуляла».
Дмитро розривався між матір’ю та сім’єю. Я бачила, як йому важко. Але він завжди обираВін обрав нас, і цього вже ніщо не змінить.
