Свекруха знову хоче до нас в гости, але я чітко сказала — ні. І це остаточне рішення.
Нещодавно чоловік знову почав мені докучати з тією самою пропозицією — його мати, мовляв, неймовірно сумує за нами та просто рветься приїхати. І тут у мене щось всередині перемкнуло. Я одразу відрізала: «Ні!». Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу мені вистачило з лихвою, щоб назавжди відмовитися від повтору. Тоді вона примчала не сама, а з рідною сестрою, без попередження, наче грім серед ясного неба. Тоді я ще стрималася. Тепер — ні.
— Хочеш побачитися з матір’ю — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї удвох. Хочеш, сними їй готель — й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не зайде.
Та, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні про прийом у себе вдома. Їй, бачиш, потрібно саме до нашої хати. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чуже житло, де її не чекають?
Чоловік родом із Харківщини. Ми познайомилися ще в студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Цю хату купили мої батьки років десять тому, і вона записана на мене. Це моє житло, я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона спокійно могла б допомогти синові купити власну оселю, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитеся, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе в неї, так надійніше». А ось його сестрі, Олені, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати допомогу на іпотеку. Тепер Оля живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Всі задоволені.
До того ж, свекруха колись запропонувала і нам із чоловіком розлучитися — для виду. Я тоді холодно відповіла:
— Розлучимося — значить насправді. І одразу. Збирай речі та живи, як знаєш, сам.
Відтоді ця тема закрита. Я до неї в гості ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона все-таки приїхала. Сказала:
— Хоч раз побачити онуку. А то по фото ніяк не зрозумію, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Мабуть, їм потрібно було влаштувати справжню експертизу схожості. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, наліпила котлет, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — суворо запитала свекруха.
— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, просто так спитала…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них в родині культ субпродуктів: печінка, ливер, пиріжки з потрохами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки, і готувати таке просто не можу.
Наступного дня вони пішли на прогулянку, а я вирішила «послужити» — спекла вершкові круасани з сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де ливерні? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрошків? З м’ясом?! — вимовила з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, під час відеодзвінка, чую її:
— Ось Оленка — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує те, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. А ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима.
