СВІЧКА НА ВІТРУ
Світлана Петрівна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, виснажена до межі, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, де йде мова про саме життя. Пацієнт, Ярослав Михайлович Коваленко, літній чоловік із хворим серцем, ледь витримав наркоз.
Тепер лишалося чекати…
Ніч Світлана не спала. Лежала на вузенькому ліжку в ординаторській, дивилася у стелю. Біла, потріскана штукатурка ніби затягувала її в себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно заховала глибоко всередині. Здавалося, що ця тріщинувата білизна була продовженням того, що залишилося далеко позаду — маленької засніженої селища Білича під Черніговом, де колись починалося її доросле життя.
Світлана заплющила очі, і час повернувся назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорним нагаром на стінах і дзвоном, що мовчки завис у прорізі.
Тоді, після закінчення інституту, її направили у глушину. Там вона вперше дізналася, як це — жити серед тиші, лютих морозів і байдужості.
У ту церкву вона зайшла одного разу якось мимоволі. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись хоча б тут відчути тепло.
— Щось у вас на душі нелегко, сестрице? — почула вона голос за спиною.
Перед нею стояв молодий священник — отець Василь.
— Так, просто зайшла, — відповіла вона з напруженою посмішкою.
З того часу вона приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чутливим. Ніби знав, як влаштована її душа.
Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був військовим. Загинув у 1919-му, у Києві…
Вона не знала, що це стане фатальною помилкою.
Тієї ночі двері її хати здригалися від ударів. Світлана накинула халат, відчинила — і все скінчилося.
Обшук, лайка, крики. Отець Василь виявився донощиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.
У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, зі стомленим поглядом.
— Сідай. Я — Борис Григорович Савченко. Не бійся, — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоч часи такі — людина як свічка на вітрі. Найменший порив — і немає її…
Він не бив. Дивився із жалем.
— Я не зможу тебе витягти, Світо. Але й у табір не віддам. Попробую дати поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.
Так вона опинилася в Біличі.
Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.
Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців оминали. Вона стукала у кожні двері, і щоразу чула за ними: «Ні!» або просто — тишу.
— Людей ти зустрінеш і на Чернігівщині, — згадувала вона слова Савченка.
Двері відчинила лише одна — Наталка, молода вдова.
— Заходь. Тільки поводися тихо.
Так Світлана залишилася у неї. Працювала в городі, лікувала селян, доглядала за дітьми та худобою. Люди поступово почали довіряти.
Минуло два роки. Кожні два тижні вона відзначалася у райвідділі. Начальник райкому, Андрій Іванович Лисенко, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.
На третій рік усе змінилося.
Був вечір. Завірюха.
Біля хати Наталки зупинилися сані. Увірвався Лисенко, весь у снігу.
— У мене донька вмирає. Допоможи.
Світлана зібрала речі. Вони помчали до його хати.
На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве помітне дихання. У кутку нудьгувала лікарка із райлікарні.
— Дифтерія, — кинула вона.
— Скальпель є?
— Привезуть. Годин за п’ять.
— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Світлана. — Мені потрібен ніж, свічка і спирт.
Лисенко метушився, як божевільний, приносив усе. Світлана обробила ніж, ввела його у горло дитини — нарив лопнув.
Все обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати дитини в лютості накинулася на неї — била по обличчю, вила. Лисенко відтягнув дружину.
Ніч Світлана провела біля ліжка дівчинки. Вранці Даринка почала дихати. Через добу — вже грала.
Перед від’їздом мати підійшла до Світлани.
— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — простягнула вона торбинку з їжею, пледом і вишитими наволочками.
Лисенко приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписів у журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже й сухим — просто життя зробило його жорстким.
За півтора року Світлана повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.
Минуло багато років.
Одного разу, прогулюючись містом, вона опиОднак тепер, дивлячись на спокійне обличчя Ярослава Михайловича, вона відчула, що його свічка ще ясно палає, як і її власна.
