Світ, де вже не страшно бути самій
Ранок був мертвенно-тихим. Під’їзд, як завжди, дихав застояним повітрям — сумішшю котячого корма, старого пластику та чогось липко-солодкого, ніби залежала шкірка мандарина або дешеві духи. Соломія притулила чоло до холодного дверного косяка й завмерла, прислухаючись, як у сусідній квартирі знову грюкнули балконні двері. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто через вітер. Він був наче вигук, немов відлуння чужої сварки, ніби стіна між їхніми життями стала занадто тонкою.
Соломія шмигнула носом. Не від холоду — від хронічної втоми. Натягнула сірі, давно зідрані на п’ятах кросівки — свої «універсальні обладунки». У них вона була майже невидимою, але зібраною. Цільною. Хоч усе всередині давно розлізлося.
Сусід із четвертого поверху, той самий з вусами кольору цегляного пилу й таким самим синім спортивним костюмом, промайнув повз, мов тінь. Колись він спинив її у під’їзді словами: «Нудно ж, самій, правда?» І відтоді його голос різав по живому — як іржавий цвях, забитий під ніготь.
Автобус, як завжди, запізнився. Усередині пахло промоклими куртками, пивом і кислою безнадією. Соломія вчепилася у поручень, аж пальці побіліли, і дивилася у бруднаве скло. Відблик — бліде обличчя, синця під оком, сіре пальто, що зісковзнуло з одного плеча. Ніби все в ній — не на своєму місці. Мама казала б: «Ти як примара». Але мама не знає, як це — жити, коли дні не закінчуються, а просто зливаються в одну в’язку сіру масу, де не побачиш ні початку, ні кінця.
В офісі було пусто. Майже всі пішли на дистанційку. Залишилися лише такі, як вона — ті, кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, принаймні, не лунають докори, не б’ються об стіну тарілки, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
О першій дня вона вийшла у двір бізнес-центру. Курити вона не курила. Просто стояла. Повз пройшов охоронець, зробив вигляд, що не помітив — як завжди. У кишені задзвенів телефон. Мати.
— Мам, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, вийдеш кудись? Хоч пройдися.
— У мене справи.
— Соломійко, це ж не життя. Ти просто існуєш. У тридцять два…
— Бувай, мам.
Відключила. Без злості. Просто не було сил більше виправдовуватися.
На зворотньому шляху зайшла в магазин. Купила м’який сир, булочки, м’ятний чай. Біля каси — літній чоловік. Посміхнувся і мовчки пропустив її вперед.
— Дякую, — сказала вона. І сама здивувалася — як легко, спокійно це пролунало.
Вдома вже стемніло, хоча ще не вечір. Соломія ввімкнула не люстру, а стару гірлянду — ту саму, що колись розвісили на Новий рік. Тоді, тієї зими, усе здавалося іншим. Простим. Веселим. Теплим. Вони сміялися, їли пересмажені грінки, слухаМузику з телефону, а тепер — вона сама.
