Свинцеве світло
Коли Мирон повернувся до свого міста, загубленого серед пагорбів Поділля, ніхто не знав, навіщо він це зробив. Він і сам не міг пояснити. Ранок був похмурим, з дрібним дощем, який миттєво вбирався в асфальт. Він встав, заварив гіркий чай, зібрав пошарпану сумку, поклав туди стару шкіряну куртку, що пахла вогкістю та сіллю, запальничку «Zippo», подаровану колись Сашком, і квиток в один бік. Квиток він купив навмання, ніби чиясь невидима рука вела його пальці по клавіатурі.
Місто зустріло його запахом мокрої землі, іржавого заліза та втомленими тінями від облуплених панельних будинків. Все було майже як п’ятнадцять років тому — тільки фарба на стінах вицвіла сильніше, іржа на перилах в’їлася глибше, а вивіски над магазинами миготіли тьмяним неоном, ніби задихалися. Але головне — він сам змінився. Чи, може, наблизився до того, ким був колись? У це вірилося з труднощами.
Його звали Мирон. Колись він виїжджав звідси, грюкнувши дверима так, що аж вікна дзижчали, навшпиньки закинувши у рюкзак пару речей і вирвавши з сімейного альбому одну фотографію — де мати обіймає його за плечі, а він, підліток із похмурим поглядом, дивиться кудись убік, ніби відчуваючи неминуче. Тоді йому здавалося, що він не просто покидає це містечко — він скидає з себе стару шкіру, виривається з клітки, щоб знайти свободу, нове життя, щось справжнє.
Тепер свободи не відчувалося.
На вокзалі його ніхто не зустрів. Він і не чекав. Потяг зупинився, двері відчинилися з втомленим скрипом, люди навколо поспішали — до рідних, до таксі, до своїх справ. Мирон лишився на пероні, стискуючи ручку сумки, дивлячись на облуплену лавку під вивіскою «Квитки». Все тут було до болю знайомим, до скреготу в скронях.
Мати перенесла інсульт. Вона лежала вдома, майже нерухома, лише очі ковзали по тріщинах на стелі. Він дзвонив пару разів — трубку брав батько. Говорив стисло, без зайвих слів. У батька тепер була нова сім’я, малі діти, які, мабуть, навіть не чули про Мирона.
Сестра зникла у Львові, лишивши лише листівку з видом на Площу Ринок і написом: «У нас усе нормально». Підписи не було. Мирон шукав її — дзвонив, писав, але у відповідь була тиша. Потім він здався. Втомився.
Він зняв кімнату у тітки Марічки — тієї самої, що колись пекла йому паляниці з капустою, мазала йодом розбиті лікті й розповідала, як її чоловік пропрацював все життя на лісопилці, доки не помер від серцевого нападу. Її дім не змінився: облупані стіни, старий плед на дивані, саморобний чохол на телевізорі. Тітка Марічка, згорблена, що пахла зіллям та дешевим милом, подивилася на нього й похитала головою.
— Ну що, Мірко, знову до нашої глушини? Не прижився там? — запитала вона, доливаючи чаю в тріснуту чашку.
Він знизав плечима. — Треба було. Просто… треба.
На четвертий день він пішов до занедбаних сараїв.
Там, у шістнадцять, вони з Сашком лагодили старого «Запорожця», що дістався від діда. Мріяли переробити його на щось круте й махнути на південь, до моря. До моря вони не доїхали. Того року Сашка посадили — бійка, пляшка, смерть. Місцеві шепотіли: «не пощастило хлопцеві», але Мирон знав: йому пощастило, що не його забрали. Він був поруч, коли все сталось, але тоді просто втік. Обернувся й пішов.
Потім — навчання, робота, життя, схоже на чужий одяг, який надів, бо іншого не було. Життя сіре, без яскравих красок, як старий фільм, який дивишся до кінця, бо вимкнути вже пізно. І ось він знову тут, біля сараїв, серед іржавого заліза, запаху мастила й покинутих машин, ніби повернувся до коріння, яке давно мало зогнити.
Сашка, кажуть, недавно випустили. Його можна було знайти в занедхуторянській майстерні на околиці міста, де він лагодив старі «Таврії» — машини, такі ж пошарпані, як і він сам.
