Світло у вікні: шлях до щастя
Володимир, або Вовчик, як називала його мати, давно минув тридцять вісім років. Але для Ганни Миколаївни, професора місцевого університету, він залишався хлопчиком, її маленьким скарбом. Вона ніколи не бачила в ньому дорослого чоловіка, здатного жити власним життям.
Ганна Миколаївна не була одружена. Усе себе вона віддала роботі та синові, якого народила у тридцять шість років. Володимир з’явився на світ слабким, і мати робила все, щоб його виховати. Її турбота не мала меж: сама одягала, годувала з ложки, чистила зуби. До трьох років Володимир став міцним, гарним хлопчиком, але Ганна не відпускала його від себе ні на крок.
У дитячому садку почалися проблеми. Вихователі докоряли Ганні Миколаївні:
— Ваш син нічого не вміє сам! Інші діти вдягаються, а він чекає допомоги.
Вона не приймала зауважень:
— У дитини є мати! Якщо вам важко його одягнути, шукайте іншу роботу!
У підсумку вона забрала Володимира з садка та найняла няню, яка, як і мати, не давала хлопцю самостійності. Володимир звик, що все вирішують за нього. До школи Ганна знайшла нову няню — сусідку-пенсіонерку, яка контролювала кожен його крок. Мати домоглася довідок, щоб звільнити сина від фізкультури. Їжа, одяг, розпорядок — усе вибирала вона.
— З’їж бутерброд, ти не наївся, — казала Ганна, акуратно намазуючи масло на хліб і подаючи його десятирічному Володимиру.
Він слухняно їв, не сперечаючись. Із мамою не посперечаєшся.
Володимир не був повним від природи, але відсутність руху та рясне харчування зробили свою справу. До двадцяти років він став високим, гарним, але трохи пухким хлопцем. Вступив до університету, де викладала мати. Колеги посміхалися, бачачи, як Ганна Миколаївна чекає сина у роздягальні, допомагаючи йому надіти пальто. До рукавів його куртки були пришиті рукавички на гумці — аби не загубив.
Володимир старанно вчився, а після випуску залишився працювати на кафедрі — мати наполВона дивилася на онука, який сміявся у її обіймах, і зрозуміла, що тепер її серце знову наповнене теплом.
