Щоденник
Сьогодні наша донька зібрала нас за столом, щоб поділитися “щастям”. Та після вечері ми вперше у житті виставили її з зятем за двері.
Ще ніколи я не відчував такої прірви між нашими поколіннями. В них, здається, зовсім немає здорового глузду. Наша Соломія влаштувала сімейну вечерю — нібито звичайну, святкову, з олив’є, тортом та свічками. Скликала всіх: мене, дружину, внука й свого чоловіка. Живемо разом у звичайній трикімнатній хрущовці на околиці Чернігова. Тіснота — і так випробування. А тут ще це…
Коли Соломія з Богданом одружились, ми відразу взяли їх до себе. Так вийшло — вагітність, весілля швидко-нашвидко, все якось бездумно. Не осуджували, допомагали, як могли, запропонували пожити в нас, щоб змогли зібрати на власне житло. Постійно наголошували: “Відкладайте, хоч на перший внесок у кредит. Внук підросте — буде ще тісніше.”
Вони начебто погоджувались. Але на ділі — нуль руху. Лише обіцянки, балачки, а результат — як з козла молока. Живуть, немов малі діти, навіть подяки не чув. Ми терпимо, хоч у нас з дружиною вже й вік не той, і здоров’я, хочеться спокою. Та мовчимо заради доньки.
От сидимо за столом. Соломія посміхається, очі сяють. Ми з дружиною навіть переглянулися: “Може, нарешті збираються виїжджати?”
Та ні. Піднімає бокал і оголошує:
— Тату, мамо… Я в положенні!
У мене в очах потемніло. Сиджу, дивлюся на неї, і не віриться. Немов земля з-під ніг йде. Хотілося сміятись з безвиході або ридати. Ще одна дитина? У цю клітку? Та куди вже…
— Соломіє, ти хоч розумієш, що робиш? — тихо, але наголо спитала дружина. — Де ви житимете вшостеро? Чи гадаєте, що ми й далі будемо вам няньками?
А донька навіть не зніяковіла. Мабуть, чекала, що ми кинемося її вітати. Але цього не сталося.
— Я думала, ви радітимете… — пробурчала вона, а Богдан одразу встряв:
— Ми сподівались на підтримку, а ви одразу проти. Це ж наша родина!
— Ваша? — не втримався я. — А ми тоді хто? Прислуга? Банк? Ми вас просили: збирайте на житло! А ви… ще одні вуста. Вибачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері всі розійшлися мовчки. Наступного дня Соломія навіть не привіталася. Вони образились. На нас. За те, що не стрибали від щастя. За те, що не тішимось від думки про ще одну дитину в цій тісній хаті, ще один плач уночі, ще одні коляски в коридорі.
Поговорили з дружиною. Твердо. Вирішили — годі. Не можемо й не хочемо більше жертвувати своїм спокоєм, своєю старостю. Їм уже за тридцять. Час дорослішати.
Я підійшов до доньки і сказав рішуче:
— Соломіє, ми вас любимо. Але ви дорослі. Хочете другу дитину? Чудово. Але виховуйте її у себе. Ми більше не будемо вашою “подушкою”.
Вона спалахнула. Назвала нас жорстокими, кричала, що “ніхто так не робить”. Але, вибачте, я вже робив — коли сидів з їхнім сином, коли віддавав пенсію на підгузки, коли носив їм борщі та прасував сорочки. Тепер — досить.
Зібрали речі, знайшли орендоване житло. Пішли з образами. А ми залишилися — у нашій трикімнатній. У тиші. З відчуттям, що зробили правильно, хоч і болісно. Інколи, щоб хтось виріс, треба відпустити. Навіть якщо це твоя власна дитина.
