В кухні пахло смаженою картоплею з салом, свічки на столі миготіли теплим світлом, а Оксана поправляла серветки, з хвилюванням чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона особливо старалася — скоро Новий рік, і їй хотілося, щоб вечір був особливим. Але Тарас запізнювався — аж на дві години. Все охолонуло, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Оксана посміхалася в очікуванні, а Тарас байдуже водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись на неї, кинув:
— Картопля знову пересмажена. Та й взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Можливо, і ніколи не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батогом. Оксана не могла вимовити й слова, завмерла з шматочком сала в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслено.
— А як же я, Тарасе? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Живи. Ти молода, ще зустрінеш когось. Дітей у нас немає — отже, ніщо не тримає. А Марта, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донькою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив це спокійно, ніби про плани на вихідні. Квартира, мовляв, нехай залишиться їй — він не такий підлець. Машину забере — кредит його. Все чесно. Він навіть додав:
— З наступаючим тебе, Оксанко. Нехай у новому році в тебе буде щастя.
З цими словами Тарас пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого одяколону — і тишу.
Марта… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло й дивилася в одну точку. На підлокітнику лежала його сорочка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притиснула її до обличчя й заплакала. Тихо, болісно, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Сорочка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Годі. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Ганна, якій вона з дурноти все розповіла. Жалость була гіршою за біль.
Мати, дізнавшись, лише зітхнула:
— Може, повернеться? Пробач, Оксанко, буває…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, й не знала, що таке кохання.
— Приїжджай до нас на свято…
— Ні. Хочу бути одна. Звикати.
31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікри. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала дитячу традицію — написати бажання на папірці.
«Хочу зустріти рідну душу і бути щасливою», — написала вона, скВона складала папірець, поклала під подушку, а коли опівночі почула постріли салютів, усміхнулася — адже щастя вже стукало у її двері.
