Стою на кухні, дивлюся на цей безлад і леджу вірячи власним очам. Учора в мене були іменини, і я вирішила запросити батьків свого новоявленого чоловіка.
Ми з Богданом одружилися всього два місяці тому — тихо, без галасу, просто підписали у ЗАГСі. Навіть батьків не кликали, лише ми удвох. Тепер живемо разом у моїй квартирі, яку орендувала ще до весілля. Але вчорашній вечір… це було щось із чимось.
Чесно кажучи, я хвилювалася перед приходом свекрух. Вони люди прості, але з характером. Свекруха, Марія Гнатівна, любить усе контролювати, а свекор, Іван Миколайович, навпаки, мовчазний, але якщо щось скаже — то в саме серце. Я старалася, готувалася: накрила стіл, купила продукти, навіть торт спекла сама, хоча моя випічка зазвичай так собі. Богдан запевняв, що не варто так хвилюватися, мовляв, його батьки непримхливі, але ж я хотіла справити враження. Таки перший офіційний візит!
Гості прийшли вчасно, з подарунками. Марія Гнатівна принесла величезний букет троянд і якусь коробку, обгорнуту у блискучу папір. Іван Миколайович подарував пляшку домашнього вина — казав, сам готував. Сіли за стіл, і спочатку все йшли добре. Я приготувала салати, запекла курку, зробила картоплю з грибами. Богдан хвалив, свекри кивали, навіть компліменти робили. Але потім почалося найцікавіше.
Марія Гнатівна, як виявилося, має талант підіймати теми, від яких мені стає ніяково. Вона раптом почала розпитувати, коли ми плануємо дітей. Я ледь не поперхнулася вином. Богдан спробував змінити тему, але свекруха не вгавала: «Ото в наші часи, Олесю, ми з Іваном одразу після весілля почали думати про сім’ю. А ви молоді, нащо тягнути?» Я лише посміхалася й кивала, хоча в голові крутилося: «Та ми ж тільки одружилися, дайте хоч звикнути!» Богдан, до речі, теж виглядав збентеженим, але він завжди такий — не любить сперечатися з мамою.
Потім свекруха перевела очі на мою кухню. Підвелася, почала все оглядати, ніби ревізор. «Олесю, а чого в тебе так мало посуди? Треба б докупити, якщо гостей приймати. І штори ці темні, я б повісила щось світліше». Я намагалася тримати себе в руках, але відчувала, як щоки палають. Богдан прошепотів: «Не звертай уваги, вона завжди так». Але ж це моя кухня! Я тут все облаштувала під себе, а тепер мені кажуть, що штори не такі.
Іван Миколайович, на щастя, розрядив атмосферу. Він почав розповідати про свою дачу, про те, як цього літа у них вродилося стільки огірків, що не знали, куди їх дівати. Я слухала, кивала, а сама думала: «Хоч би швидше закінчилася вечеря». Але тут Марія Гнатівна дістала свій подарунок. Я розгоріла коробку, а там… сервіз. Такий, знаєте, з квіточками, як у бабусі в селі. Я, звісно, подякувала, але в голові було лише одне: куди я це подіну? У нас і так шафи забиті, а цей сервіз займає місця, як на цілий бенкет.
Богдан, бачачи мою розгубленість, спробував пожартувати: «Мамо, ти ж знаєш, Олеся більше по мисці з суші любить». Але Марія Гнатівна лише глянула на нього суворо: «Це н«Якщо в домі немає гарного сервізу, то це й не домівка, а так — халупка».
