В старій квартирі на околиці Львова вітав дух лиха, замаскований під празникові клопоти. Вже на сходовому майданчику Ганна відчула їдкий дим, а сходами стікали потоки мильної води, наче хтось затопив усі поверхи. Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет із корпоративу, скинула зношені черевики й натягнула капці, шкодуючи, що не взяла гумові чоботи — підлога була ніби після повені. З глибини квартири лунав розпучливий котячий крик, перемішаний із шипінням, муркотінням та запахом паленого.
— Дмитре, що за мана?! — гукнула Ганна, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Дмитро з’явився миттєво — у самих трусах, босий, з обличчям, вкритим сажею й подряпинами, з багровим синяком під оком. На голові пишалося рушник, зав’язаний, як чалма у султана, що повернувся з битви.
— Ганнусю, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинито знизуючи плечима. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, до ночі будеш…
Ганна втомлено плюхнулася на стілець, схрестивши руки.
— Розказуй, лиха доля. Що наробив цього разу?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Дмитро, але голос йому тремтів.
— Я хвилювалася, коли у дев’яностих бандити борг вибивали, — відрізала Ганна. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледве не звалився. Після цього мені все байдуже. Доповідай, що в хаті коїться?
Дмитро зітхнув, ніби перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято тобі подарувати, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відгул, сходив на базар, купив баранини. А потім все пішло шкереберть.
— Баранина? — уточнила Ганна, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Я завантажив білизну, поставив баранину в духовку, почав прибирати. А тут кіт…
— Він живий? — Ганна схопилася, очі спалахували тривогою.
— Живий, живий! — заспішив Дмитро. — Тільки мокрий. Клянуся, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Ганна стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пральку?!
— Не знаю, — Дмитро розвів руками. — Просочився, мабуть.
Ганна заплющила очі, борючись із бажанням задавити чоловіка.
— Продовжуй, детективе. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Ганнусю, він там… — Дмитро зніяковів. — До нього йти треба.
— Лапи на місці? — голос Ганни став крижаним.
Дмитро потер обдерте обличчя.
— Ще як! Тільки тимчасово… обездвижений. Заради безпеки.
— Гаразд, далі, — видихнула Ганна, готуючись до найгіршого.
— Отже, поки кіт… е-е, мився, я відчув палене. Побіг у кухню, відкрив духовку — а там пекло! Пальці обпік, баранина палає. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим валить, я гася. А тут кіт заверещав. Дивлюся — його очі за склом пральної машинки. Розумію, що йому там невдобно. Вимкнув пральку, а вона не відчиняється. Кіт реве, плита горить, обличчя болить, волосся тліє. Хапаю лом — і от, машинка потекла, але кіт вискочив. Поки я гасив вогонь, ця твар носилася по квартирі, верещала, як різана, побила вази, обдерла шпалери, зірвала штори, розлила вино, що я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували каструвати. Не знаю, кота чи мене. Але все під контролем, не хвилюйся!
Ганна витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і рушила до кімнати. Руйнів був епічним: розбиті вази, калюжі води, обірвані шпалери, сморід паленого. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Грицько, з мордою, замотаною старим шарфом. Живий, але в шоці. Ганна подивилася на чоловіка, і її очі звужВони з Дмитром та котом сіли за вечерю, сміючись через сльози, бо зрозуміли, що справжнє свято — це не ідеальний порядок, а теплі моменти, які залишаються в пам’яті назавжди.
