“Син не приїхав, бо невістка не пустила”: вона сказала, що ми завжди щось від нього хочемо, а її наша домівка не потрібна
— Ну от, і знову не приїде… — зі звичною гіркотою зітхає Ганна Іванівна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємось — звикли. Завжди одна й та сама пісня: спочатку обіцянки, потім — мовчанка.
— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Здається, ви з нею не дуже ладнали…
— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не каже, що це вона його стримує. Та ж воно видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — ні. Вона знайшла, як його тримати. Навіть дах тепер лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачте, не може вирвати жодного дня, — каже Ганна, ледве стримуючи образи.
Мова йде про її 40-річного сина Тараса. Він покинув рідне село ще дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює слюсарем. Раніше й сам усе робив, тепер лише керує. Оженився в місті, купив оселю. Усе сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обоє вже не були молодими, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Характер у неї… важкий. З першого погляду ми не зійшлися. Я намагалася, чесно. Але вона… наче зразу вирішила, що я — ворог.
— Я чула її пару разів по телефону, — встромляє слово сусідка, — вона немов із глузуванням навіть “здрастує”. Не розумію, що Тарас у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її “великої ласки”, він може до них завітати. Та й то — без неї. Цього року Тарас обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося, усе змінила.
— Вона вагітна, — із досадою каже Ганна. — Тепер, бачте, не можна її саму залишати. Хоч доросла жінка, медсестра — що їй загрожує? Два тижні вже “капає” йому на думку. Він спочатку опирався, та потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Ганни. — Він що, веде її за ручку на роботу? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він має відмовлятись від усього заради неї?
— Ось-ось, — підхоплює Ганна. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, так саме залишилася з дитиною на руках. Тепер у батьків живе.
— Але ж Тарас — не такий, — заперечую я. — Він порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — махає рукою жінка. — Олена ніколи не поїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені більше синові не дзвонити. Даремно.
— А що вона сказала?
— Що ми завжди щось від нього хочемо. Що тримаємо його подалі від власної родини. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не “балувати примхи старих”. І що наша домівка їй не потрібна — залиште собі.
— Яка нахаба! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали усе, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на день?
Чоловік Ганни не витерпів. У гніві сказав синові, що більше чекати не буде — знайме майстрів, усе зробить сам. А Тарас нехай сидить з дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.
— Тільки ж він не розуміє, — тихо додає Ганна. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…
Бо навіть найсильніші зв’язки розриваються, коли їх підточують егоїзм і гордість.
