Син приходить до мене потайки, щоб не засмучувати дружину… А я колись віддала йому все.
Я виховувала сина сама. Так склалося — чоловік, від якого я завагітніла, не захотів ні штампа в паспорті, ні відповідальності. А коли народився Олежко, його батько незабаром зник — спочатку затримувався ночами, потім пішов на «зустрічі з друзями», а одного разу просто не повернувся. І все — залишилася я сама з немовлям на руках і з пусткою в серці, яку треба було загоювати не сльозами, а ділом.
Тоді мені допомогли мої батьки. Без мами й тата я б не впоралася. Тато носив вугілля, сам складав нам пічку, а мама варила борщі, годувала дитину, сиділа ночами, коли в мене вже не було сил. Ми вистояли. Я працювала у швейній майстерні, брала додаткову роботу, шила вдома. Усе лише заради сина — щоб у нього було все, щоб він не почував себе обділеним.
Олег ріс гарним хлопцем — добрим, слухняним, усміхненим. І коли прийшов час йти до армії, я плакала вночі, боялася, що втрачу з ним зв’язок. Та через знайомих домовилися, щоб його направили у частину недалеко від нашого міста. Їздила до нього щотижня, а коли можна було — командир відпускав його додому. Додому — до мене, під моє крило.
Служба закінчилася, він вступив до університету. І ось тоді все змінилося. Він познайомився з дівчиною на ім’я Мар’яна. Я побачила її на одному зі свят — ефектна, висока, погляд зі скосу, трималася так, ніби вже давно все про всіх знає. Олег світився поряд із нею, як хлопчина. А вона — посміхалася так, як посміхаються не рідним, а випадковим людям.
Від першої зустрічі я відчула: вона не хоче мене у його житті. Ані мене, ані моєї мами, яка теж обожнювала онука. Мар’яна наче не чула моїх слів, коли я намагалася пояснити: я не суперниця їй. Я — його мати. А вона — його кохана жінка. Це різні ролі. Але вона ніби змагалася. І перемагала.
Перед весіллям я вирішила на велике — віддала їм свою квартиру. Так, ми жили у двокімнатній хрущовці у Чернігові. Не палац, але все своє, все нажите, все з любов’ю. Переїхала до мами, бо Олег казав: «Мамо, нам так буде краще». Я вірила. Думала — це нас зблизить.
Спочатку була подяка. А потім — капітальний ремонт. Мар’яна викинула всі меблі, переклеїла шпалери, навіть люстри замінила. Жодної речі, яка б нагадувала, що тут жила його мати. Я мовчала — ну, молодь, своє життя, нові порядки. Хоч болить.
Через рік народилася Софійка. Моя перша онука. Я була така щаслива. Пам’ятаю, як привезла їм подарунки, дитячі ковдри, панчішки, банти… Але Мар’яна приймала це як належне, з напруженою усмішкою, ніби робила мені ласку, впускаючи до порога. Спочатку вона пускала нас з мамою за розкладом — раз на тиждень на годину. А потім і взагалі заявила:
— У вас вдома кішки, від вас шерсть. У Софійки може бути алергія. Ми не пускатимемо вас. Вибачте.
Так, у мами дві кішки. Старенькі, добрі, вони ніколи не бачили вулиці. Так, на одязі може бути шерсть, але ми прали, прасували, обприскувалися — і все одно «ні». Ми стали бачити онуку лише на вулиці, у візочку. А його Мар’яна не дозволяла нам везти, тримаючи ручку сама, з тим самим скосом.
Олега ми тепер майже не бачимо. Він заходить потай — на годину, на двадцять хвилин, між роботою. Дивиться на годинник, нервує. Я одного разу запитала:
— Олежку, навіщо так? Ти ж дорослий чоловік, що відбувається?
Він усміхнувся, натягнуто, і сказав:
— Мамо, Мар’яна годує грудьми, їй не можна хвилюватися. Раптом зникне молоко… Я просто не хочу скандалів. Усе нормально.
Я зрозуміла — він вигадує. Через півроку Софійка вже буде на прикормі. І знайдеться нова причина нас не бачити. Він став чужим. Ніби не я його виростила. Ніби не я не спала ночами, коли у нього була температура. Не я носила йому солодощі до частини, поки він у берцях бігав по плацу.
Тепер він живе у страху. Боїться, що дружина буде незадоволена. Що скаже щось не так. Він ніби не чоловік, а дитина, яка боїться розбудити дреману тигрицю.
Я мовчу. Не докоряю. Але серце розривається. Бо я розумію: усе, що я віддала — любов, дім, сили, здоров’я — тепер не має ваги. Бо поруч із ним жінка, яка не поважає ні його минуле, ні його коріння.
Мені не потрібна подяка. Мені не треба подарунків. Я просто хотіла бачити, як він щасливий. А тепер бачу, як він боїться. І в цьому — найстрашніший біль для матері.
