До цього часу все як у тумані: пам’ятаю той день, коли мені подзвонила сестра й з радістю привітала:
— Ну, нарешті! Твій-то син одружився!
Я в трубці оніміла.
— Що? — лише прошепотіла. — Одружився?.. Ти, мабуть, плутаєш. Він би мені сказав. Я ж його мати, хіба ні…
Та виявилось — не плутає. Її син побачив у мережі фото, де мій — у смокінгу, поруч наречена в білій сукні, море квітів, офіціанти, музика, фуршет… А підпис: «Найщасливіший день у мому житті».
Я сіла. Просто сіла посеред кухні. Чайник свистів, млинці на сковороді хололи. А я сиділа й не могла зрушитися. У голові лунало лише одне: чому?.. Чому він навіть не сказав мені?
Народила я його пізно. У тридцять один, що за нинішніми мірками — дрібниці, а тоді в пологовому називали «старородячою». Через десять років після його народження чоловіка не стало — інфаркт на роботі. Все. Залишилися ми самі. Тягнула нас, як могла. Працювала, не спала ночами, у всьому собі відмовляла, аби в сина було все. На себе махнула рукою. Ні особистого життя, ні відпочинку — тільки він.
Він виріс, закінчив університет, з’їхав на орендовану квартиру. Жив своїм життям, а я не лізла. Іногда заходив, приносив фрукти, розповідав, що все добре. Я раділа вже й тому, що в нього все складається. Потім привів познайомити з Олесею — гарненькою дівчиною, молодшою за нього на десять років, тихенькою, усміхненою, простою. Мені вона сподобалася. Я навіть подумала: «Ну от, нарешті. З’явилася у нього та, що стане йому родиною».
Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, посміхалася й уявляла, як нянчитиму онуків. Я була певна — раз познайомив, значить, все серйозно. Ну й звісно, якщо буде весілля — запросить.
Але я помилилася.
Коли я подзвонила йому, він не відповів. Потім перезвонив сам, ніби нічого й не сталося. Я спробувала говорити спокійно:
— Щось ти мені хочеш розповісти?
Він завагався.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчора розписалися. І завтра їдемо у весільну подорож. Я хотів заїхати…
І справді, за півгодини приїхав: з тортиком, з букетом. Поцілував мене у щоку. Сів, немов усе гаразд.
— Ну так, весілля було. Але ми все зробили вузьким колом. Лише молодь. Ти ж розумієш, там була музика, танці. Тобі б було важко… — сказав він між іншим, наче пояснював, чому не запросив мене на шашлики.
— А батьків Олесі запрошували? — запитала я.
— Ну… так. Але їм ще й сорока нема…
Ось тут у мене щось обірвалося всередині.
— А мені шістдесят. Значить, я вже не підходжу під ваш формат, так?
Він опустив очі. Мовчки їв торт. Я дивилася на нього й не розуміла, коли ми стали чужими. Я ж не напрошувалася на банкет. Не потрібна мені їхня молодіжна тусовка. Але чому ж навіть у ЗАГС не покликали? Чому я дізналася про це не від нього, а від сестри?
— Ми не подумали, — сказав він, коли я запитала.
Не подумали. Знаєте, що в цих словах найжахливіше? Не злість, не образа — а повна байдужість. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.
А я ж для нього — все життя. Я ночами сиділа з ним, коли він гарячкував. Я тягала важкі сумки, коли грошей не було. Я прала, готувала, підробляла ввечері, аби йому було трохи легше. Я не дозволяла собі бути слабкою. Ніколи.
А він… просто одружився. Без мене. Навіть не подумав, що мати може образитися. Що їй буде боляче. Що вона, можливо, саме зараз сидить у порожній квартирі, дивиться на старі фото й намагається зрозуміти: а чи був я йому колись потрібен?
Тепер я сиджу й думаю: якби я сама не подзвонила, він би мені взагалі сказав? Чи так би і жив далі, мовчки, не розповідаючи про весілля, не вважаючи за потрібне поділитися?
Кажуть, діти нічого не винні. Так, не винні. Але хіба це нормально — забути свою матір у день, який називають «найкращим у житті»?
Він поїхав, і в домі стало дуже тихо. Я не звинувачувала його. Не кричала, не влаштовувала сцен. Просто відпустила.
Можливо, у кожного батька настає мить, коли треба зрозуміти: твоя дитина стала дорослою. І ти вже не маєш місця в її житті. Але я не думала, що це буде так боляче…
