— Сину, будеш мати дім. Лиш молю, піклуйся про свою хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.
— Послухай мене, сину… — ледве чутно видихнула мати.
Кожне слово давалося їй з трудом. Хвороба невблаганно забирала її життя. Вона лежала у ліжку, знесилена, майже прозора. Дмитрові здавалося, що це не його мати. Раніше вона була високою, повною сил, з доброю посмішкою. А тепер…
— Сину, благаю, не кидай Соломію… Вона ж наша… Обіцяй мені… — мати раптом міцно стиснула Дмитра за руку. Звідки в неї стільки сили?
Дмитро скривився. Погляд його мимоволі зісхнув до сестри, Соломії, що сиділа в кутку їхньої невеличкої квартири у Львові. Їй було за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось несвідоме. Усміхалася, ніби попереду чекало свято, а не прощання з матір’ю.
У Дмитра було своє будівельне підприємство, дорогий позашляховик, просторий будинок над Дніпром. Але там не було місц для Соломії. Його діти боялися її дивної поведінки, а дружина, Оксана, називала її «божевільною». Хоча Соломія була тихою, нікому не заважала.
— Ну… ти розумієш… у мене сім’я… а Соломія… вона ж… — пробурмотів Дмитро, намагаючись вивільнити руку.
— Сину, батьківський дім твій… А для Соломії я залишила трикімнатну квартиру. Все вже оформлено.
— Звідки гроші?! — Дмитро й Оксана переглянулися, вражені.
— Доглядала за вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Вона була доброю. Я й гадки не мала, що вона заповість мені квартиру. Переписала на Соломію. Але ти… будь поруч з нею, молю…
Тієї ночі мати померла.
Соломія ніби не розуміла, що стала сиротою. Дмитро забрав її до себе й одразу взявся за ремонт у тій квартирі.
— Навіщо їй три кімнати? Нехай поки живе з нами. А туди здамо, — радісно розповів він дружині.
Оксана спочатку не заперечувала. Соломія була тихою: весь день гралася або перебирала речі. Але її дивність лякала. «Сьогодні вона спокійна, а що буде завтра?» — шепотіла Оксана.
«Постривай трохи», — благав Дмитро. Та за півроку він через знайомого нотаріуса переписав на себе і батьківський дім, і сестрину квартиру. Соломія підписала папери, навіть не розуміючи що.
З того дня її життя стало пеклом.
Коли Дмитро був на роботі, Оксана знущалася над сестрою. Кричала, замикала у кімнаті, годувала з миски для котів. Одного разу вдарила Соломію по обличчю. Та від страху не втрималася.
— Ще й нестійка?! Геть з мого дому! — репетувала Оксана, викидаючи Соломіїні речі.
— Де Соня? — спитав увечері Дмитро.
— Пішла! — відрізала Оксана. — Обмочилась і втекла. Нехай не повертається.
Дмитро замовк, потім увімкнув телевізор.
Ніч була важкою. Він не спав, думаючи про сестру. Під ранок йому приснилася мати.
«Я благала тебе, сину…» — сказала вона з труни.
Цей сон мучив його щотижня. Через два місяці Дмитро подзвонив хресній, Мар’яні.
— Що, Дмитре, сумління мучить? — холодно спитала вона. — Соня тепер у мене. Живи з цим.
— Тіточко, годі… — буркнув він і кинув слухавку.
Соломія померла через два місяці. Дмитро не прийшов на похорон — «справи».
Минуло десять років. Тепер сам Дмитро прикутий до ліжка. Оксана живе з іншим. Діти рідко навіІ коли в останню мить він почув, як сміється Соломія десь у темряві, його серце зупинилося.





