Отак він такий! У нього були інші жінки, але йти з родини він не збирався.
Усі подруги казали Олені, що вона божевільна. А вона… вона й сама це знала. Але навіть з цим усвідомленням нічого не могла змінити. Її почуття до чоловіка згасли ще давно. Розтанули непомітно між прасуванням, обідами, недосипанням та вічною роботою. Колись вона летіла додому на крилах кохання, а тепер ішла просто по інерції — втомлена, знесилена, з порожнім поглядом. У свої сорок років Олена виглядала на всі п’ятдесят, і це була не перебільшена, а жорстока правда.
Єдиною людиною, яка її щиро жаліла, була… свекруха. Ганна Іванівна. Жінка з характером, але з великим серцем. Зараз вона жила з Оленою та сином — приїхала до Києва з маленького містечка Сарни, щоб пройти лікування, якого в їхньому місті просто не було. Її поселили в дитячій, а вона взялася допомагати з восьмирічною внучкою Софійкою. Дівчинку ще не можна було залишати саму, а Олена з ранку до ночі пропадала у справах.
Чоловік… Ох, Віктор. Він поводився так, ніби з віком у нього в голові завівся той самий «біс у ребро». Часто затримувався допізна. Повертався під ранок. Пахнув солодкими парфумами, пояснюючи це «новим чоловічим ароматом», хоча весь будинок уже знав, що у нього є хтось. І не один «хтось».
Він почав плутати імена. То назве Олену Наталею, то Іриною, то Надією. І щоразу — з тим самовдоволеним підморгуванням, мовляв, ну й що, спіймали, і що тепер? Він навіть не ховався. Наче пишався цим. «Отак я такий», — ясно читалося в його очах.
Все могло б тягнутися вічно, якби одного разу о третьій ночі телефон у передпокої не завив, як скажений. Чергова пасія чоловіка шукала свого «котика» і з претензією вимагала: «Де він? Чому не бере слухавки?» Олена була в шоці — не стільки від дзвінка, скільки від того, як легко та жінка влізла в її дім, її ніч, її життя.
Коли Віктор приповз з похмільною мордою під ранок, Олена не втрималася. Його речі полетіли у коридор із такою люттю, що навіть кішка Барся сховалася під ліжко. Він намагався виправдатися:
— Так, у мене є жінка. Але йти з родини я не збираюся! У нас діти. Мати хвора. Ми ж сім’я!
Але Ганна Іванівна вийшла зі спальні і вперше за довгий час підняла голос:
— Хочеш бути з іншою — будь. Тільки геть звідси. Я знайду, де жити. Мені залишилося трохи пройти лікування. У сина іспити. Досить йому цього ліжка. Ми всі заслуговуємо на нормальне життя!
Олена спробувала заперечити — мовляв, це її дім, вона сама вирішить. Але свекруха не відступала:
— Я не втручаюся, але поки тут живу — не дозволю перетворювати хату на бентегу. Нехай збирає речі. Я проживу до кінця тижня, знайду кімнату. Далі — ваша справа.
Під уважним поглядом сина Віктор, бурмочучи, запихав свої сорочки та штани у спортивну сумку. Було ніяково. Принизливо. Але заслужено.
Після його відходу Олена вперше за багато років відчула, що в її домі настала тиша. Справжня тиша. Ніхто не кричав, не дзвонив серед ночі, не вимагав їжі. Свекруха приїжджала раз на тиждень, привозила булочки для онуки й свіжі новини. А Олена раптом зрозуміла, що почала прокидатися без того каменя в горлі. Навіть у дзеркало почала дивитися інакше.
І ось, через кілька місяців, коли лікування Ганни Іванівни закінчилося, і вона збиралася їхати додому, на порозі з’явився Віктор. З букетом. З винуватою пикою. З фразою, від якої в Олени завмерло серце:
— Прости мене. Вона мене вигнала. Я все усвідомив. Дай шанс. Почнемо знову?
Ганна Іванівна, уже у пальті та з валізою, подивилася на невістку:
— Вирішуй сама. Я втручатися не буду. Але тобі час думати не про те, кого шкода, а про себе.
І, взявши онуків за руки, пішла на кухню.
А Олена стояла в передпокої, дивилася на чоловіка, який зраджував її не раз. На людину, яка колись була її родиною. А тепер — просто гість. І їй треба було прийняти рішення. Рішення, яке вже не залежало ні від кого. Тільки від неї самої.
