Таємничий гість у саду
Сонічка прокинулася від різкого крику сусідського півня. «От ще!» — з досадою подумала вона. Птах замовк, але сон уже розвіявся, залишивши лише непевний тривожний відтінок. Сонічка повернулася на старому скрипучому ліжку, відчуваючи вогкість простирадла й легкий голод. Ранкове світло, що пробивалося крізь вицвілі фіранки, било прямо в очі, посилюючи роздратування.
Вона неохоче піднялася, зігнувшись від холоду. Вмиватися льодяною водою з криниці Сонічка вже звикла, а ось мити посуд у холодній воді досі було справжньою мукою. Будинок тітки Марії, де вона гостювала, не мав гарячої води. Старий, зношений часом, але рідний, цей дім зберігав спогади про дитинство її батька й тітки. Його збудував ще дідусь, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті дідуся й бабусі Марія залишилася в домі сама. Її донька виїхала за кордон, син навчався у столичному університеті. Сонічка, вирішивши скрасити тітчине самотнє життя й сама поринути у ностальгію, приїхала в село на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тітці не самотньо, та й допомога якась», — думала вона, збираючи валізу.
Господарство не вимагало багато зусиль. П’ять років тому батько Сонічки, Богдан, замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але Сонічка все одно сумувала за тими часами, коли дім гріла жива піч, а в повітрі лунав запах дров. Роботи в городі були неважкими: полив, прополювання — все це вона робила з несподіваним запалом, немов повертаючись до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала до сусіднього села на три дні — то на поминки, то на свято, Сонічка не вникала. Марія наказала «приглянути за домом», але що це означало, дівчина уявляла нечітко. Хатньої живности не було, молоко й сметану тітка купувала у сусідів. Город? Вже увійшло у звичку. Отже, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Сонічка вийшла в сад, зірвала стигле яблуко й із посмішкою вдихнула свіже ранкове повітря. Відпустка в селі була незвичною. Минулого року вона грілася на морському узбережжі, а два роки тому подорожувала за кордоном, але цей старий дім у крихітному селі під Житомиром був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, схожий на шелест або стогін, що пробився крізь спів птахів.
Сонічка насторожилася й пішла на звук. Заглянула за теплицю — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув з паркану й зник у траві. Біля плоту звук став голоснішим. Сонічка завагалася: вийти на вулицю у домашньому? Махнувши рукою, вона пройшла крізь чорний хід, пробираючись крізь зарості кропиви. Сад був рясний яблунями й грушами, за ними тяглися кущі вишні й обліпихи, а вздовж хати цвіли малина й порічки.
У заростях бузку, переплетеного із ліліями, Сонічка завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Її серце стиснулося від жаху.
— Гей… — Сонічка опустилася на коліна, обережно торкаючись його плеча. — Гей, ти живий?
Вона перевернула його на спину. Чоловік важко дихав, обличчя було блідим. Сонічка кинулася назад у дім, набрала відро льодяної води й повернулася. Плеснувши йому в обличчя, вона зволожувала рушник і приклала до його чола. Незнайомець ледве розплющив очі.
— Води… — захрипів він.
Сонічка допомогла йому сісти, притуливши до плоту, і напоїла.
— Тобі потрібен лікар, — рішуче сказала вона. — Що трапилося?
— Та нічого, посварився з другом, — поморщився він. — Лікар не потрібен, просто допоможи встати.
Сонічка, підтримуючи його під руку, повела в дім. Там він упав на її ліжко й миттєво заснув.
— Оце так, — пробурмотіла Сонічка. — Ну, гаразд, буває й гірше.
Вона почала готувати обід, кидаючи погляди на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже висихала на мотузці, натягнутій через кухню, а поряд лежала смішна жовта футболка — явно для нього. Чоловік надів її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Нема за що, — відгукнулася Сонічка, переходячи на «ти». — Будеш їсти?
— Так, — видихнув він, повільно піднімаючись і сідаючи за стіл.
— Як тебе звати? — запитала вона, ставлячи перед ним тарілку.
— Олег, — відповів він, дивлячись на їжу.
— Сонічка, — представилася вона, підсуваючи виделку.
— Сонічка, — задумливо повторив він. — Дякую тобі.
Після чаю його щоки порожевіли, і він з апетитом накинувся на млинці, які Сонічка приготувала. Вона дивилася на нього з теплотою, радіючи, що йому стає краще.
— Наївся? — Сонічка прибрала тарілку до мийки, зітхаючи в душі: знову гріти воду. — А тепер розВони сиділи в саду під яблунею, і Олег раптом сказав: “Якби не той півень, ми б ніколи не зустрілися,” а Сонічка всміхнулася, розуміючи, що навіть найменші неприємності іноді приносять найбільшу радість.
