Ми з батьками мого чоловіка – Ганною Павлівною та Віктором Івановичем завжди дуже добре спілкувались. Вони приємні люди. Коли я тільки вийшла заміж за Миколу, вони прийняли мене в родину, наче доньку. Я тоді ще взагалі нічого не заробляла, адже була студенткою.
Зараз ситуація змінилась. Ми з чоловіком змогли відкрити власну справу, причому, я вважаюсь директором нашої невеликої фірми. Але грошей нам вистачає, живемо, так би повити, краще середнього достатку.
От тільки мені не дуже подобається, що з того часу, як ми вийшли на новий рівень достатку, батьки чоловіка вважають, що можуть жити повністю нашим коштом. Я абсолютно не проти того, щоб допомагати батькам – це святе. Так й річ тут зовсім не в грошах, просто мені не подобається таке ставлення до нас. Поясню…
Телефонує мені Ганна Павлівна й каже, що вони з чоловіком зібрались летіли в Єгипет відпочити. Я, кажу, добре, рада за вас. Та, як з’ясувалось, свекруха дзвонила, щоб попросити в нас грошей на цю саму поїздку, адже вони пенсіонери, їм взяти ніде.
Ну добре, я як відповідальна за фінанси в нашій родині дала необхідну суму, ще й сама поїхала зі свекрухою в турагенцію, щоб вибрати найкращу путівку. Та Ганна Павлівна попросила ще грошей з собою – на сувеніри. Й тут я не поскупилась – дала більше, ніж просили.
Думала, що цим все обмежиться, але минулого тижня батьки чоловіка прийшли до нас натякнути, що у свекра скоро ювілей. Коли ми запитали, що йому подарувати, свекруха сказала, що їм потрібен автомобіль, адже пересуватись громадським транспортом стає тяжко. Але й автомобіль неабиякий – вона показала в інтернеті бажану модель. Це була недешева іномарка. Ми з чоловіком їздимо на авто такого класу, але воно в нас одне на двох, а тут свекри хочуть, щоб ми їм подарували таке!
Я тактовно пояснила, що хоч ми й заробляємо, але зробити такий подарунок не можемо. Це зараз дорого для нас, адже ми відкладаємо гроші на квартиру для сина, який закінчує школу.
– Отак, – почала кричати Ганна Павлівна, – розбагатіла й загордилась! Як так можна?! Колись ми вам допомагали, а зараз ваш обов’язок!
– Ми не проти вам допомагати, але ж треба знати межу! – Не витримала я. – Ми оплачуємо ваші комунальні послуги, даємо гроші на продукти та ліки, не кажучи вже про те, що щотижня я особисто купую для вас недешевий продуктовий набір. Ми допомагаємо вам, наскільки можемо. Минулого року зробили вам ремонт, цьогоріч дали гроші на путівку в Єгипет, окрім того, постійно даруємо вам побутову техніку та гаджети – ми немало для вас робимо. Можливо, навіть питання машини ми могли б розглянути, але ж не такої дорогої! Ще й з салону! Навіщо двом пенсіонерам такий автомобіль?!
– Оце невістка невдячна! – Крикнула з порогу свекруха. – Коли ми вам допомагали, то все було добре! А зараз стареньким батькам помогти ніхто не хоче!
Мене це обурило, адже мої батьки, які теж пенсіонери не потребують стільки уваги й матеріальної допомоги, як чоловікові. Ми їм, максимум, продукти привозимо. Та говорити цього свекрам не стала, адже вони й так вважають мене втіленням зла – не захотіла ж купувати їм автомобіль!
Чоловік на мене ображається, мовляв, могли б дати гроші – синові квартира ще не потрібна. Але я вважаю, що роблячи добро потрібно й межу знати, Ви що скажете?
