Гарячого липневого дня Олена Миколаївна зранку мила вікна, била подушки й нагадувала доньці, що час би їй з Сашком навідатись у село — час часнику вже настав. Марія намагалася виправдатись: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.
— Незабаром літо скінчиться, а ви все в місті тхнете! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди минуть, картопля посиніє, а ви все вдома в телефонах!
На тому й домовились: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а потім, як завжди, посидять у вечірній годині, відпочинуть.
Сашко не горів бажанням їхати. Останній візит закінчився неприємним епізодом, який, як виявилося, він досі не забув. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща, у буквальному сенсі, не дала. Так різко, що він ледве не поперхнувся від несподіванки.
У суботу вони виїхали зранку. Допомогли — швидко й акуратно: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося б, тепер — відпочинок, вечеря, душевна розмова. Сашко прийняв душ, зайшов на кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова розносився по хаті. Чоловік, щоб не чекати, відчинив холодильник, узяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутербрід — і раптом…
— Не смій! — як постріл, пролунав голос Олени Миколаївни.
Ковбаса миттю опинилася назад у холодильнику. Сашко завмер, наче вкопаний. Він нічого не розумів.
— Мам, що це за вистава? — здивовано перепитала Марія.
— Ковбаса — тільки на ранок, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй собі апетит! — різко відрізала теща.
Сашко сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоч пару шматочків ковбаси. Але знову — відмова.
— Чого ви до неї чіпляєтесь? — обурювалася Олена Миколаївна. — Ви й так уже половину палички з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!
Сашко відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він підвівся, вийшов надвір. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на ліжку, дивлячись у стелю.
— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Тут за кожним рухом — начебто я щось краду. Не дай Боже хліб зайвий раз намазати — боюсь, вихопить із рук.
— Тут навіть крамниці немає, — винувато сказала Марія. — Тільки автолавка раз на тиждень.
— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — хмикнув Сашко. — Завтра їду. Потім приїду за вами. Бо без м’яса — я тут довго не витримаю.
— Поїдемо разом, — твердо сказала Марія.
Вранці вони так і зробили. Марія збрехала матері, що Сашка термісово викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.
Минув майже рік. До Олени Миколаївни вони не їздили. Але вона сама до них — будь ласка. І що найдивовижніше: щоразу відчиняла їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не питаючи. Навіть Сашко сміявся:
— Дивись, ковбаса! Їй, мабуть, тут можна…
Але навесні знову задзвонив телефон:
— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.
Сашко спочатку відмовлявся. Але Марія запропонувала хитрість:
— Купимо продуктів із собою. Щоб мати потім не рахувала, хто скільки чого з’їв.
Сашко погодився — лише за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. І ось вони знову стояли на порозі хати у селі. З пакетами.
— Що це у вас? Знову абрикоси? — піджала губи теща, але, заглянувши в торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.
— Це щоб ви не рахували, скільки грамів я з’їв, — усміхнувся Сашко.
Олена Миколаївна хмикнула, але мовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, вона прошепотіла доньці:
— Добре б, якби ви завжди з продуктами приїжджали. І мені легше, і вам спокійніше.
Марія мовчки кивнула. Їй було й досадно, й смішно. Але головне — тепер Сашко знову був готовий приїжджати. Хоч із продуктами. Зате без скандалів і докорів. А це, як показав досвід, теж своєрідне родинне щастя.
