Тість почав до нас заходити щодня. Гості — це завжди добре, але коли він з’їдає все, що є в домі… Я пробував поговорити з дружиною, але це марно.
Півроку тому ми зі Світланою, моєю дружиною, прийняли тяжке, але неминуче рішення — переїхати в інше місто. До того жили на околиці Полтави, працювали разом на фабриці, і в загалi все було непогано. Розкоші не знали, але й не голодували. Розуміли одне одного без слів. Не було сварок, не було претензій. Все змінилося раптово, коли на фабриці почалися звільнення. Спочатку «позбавилися» від Світлани, а потім і від мене.
Заощаджень у нас майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу і комуналку. Здавалося, що все руйнується. І саме тоді руку допомоги подав її батько — мій тість. Він жив у Черкасах і здавав свою однушку на околиці. Квартира була в поганому стані, потребувала ремонту, але хоч була дах над головою.
Ми переїхали — я був йому справді вдячний. Тоді його вчинок здавався порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил годували дітей, платили рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Відчайдушував, але тримався. Світлана доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоч щось, аби не збожеволіти.
Коли отримав перший аванс на новій роботі, ледь не розплакався. Знову почав дихати. Працював до ночі. Приходив додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо з ями. Частину грошей став віддавати тістю — за комуналку і просто від щирого серця. Думав, все налагоджується. Але виявилось — це лише початок.
Тість почав приїжджати. Часто. Спочатку просто «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а згодом — щодня. І, на жаль, не аби допомогти. Не постирати, не полагодити, не посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор — і їв. Усе. Що було.
Світлана готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що в холодильнику зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але в якийсь момент вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, цілими днями біля плити, а їжа — як у прірву. А я дивлюсь на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… навіщо нам ще й третій, дорослий?
Наважився. Поговорив із тістем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — частина сім’ї, але… у нас теж непросто. Він похитyв головою, сказав, що розуміє. І наче на деякий час відстаА потім він знову прийшов, з посмішкою, ніби нічого й не було.
