– Уявляєш, – каже Марина подрузі, – свекруха в мене – егоїстка ще та. Пам’ятаєш, ми минулого місяця з чоловіком в Єгипет літали на відпочинок?
– Ну.
– Так я в неї по-людськи попросила, кажу, мовляв, Ганна Павлівна, посидьте з нашими дітьми, з онуками вашими десять днів, поки ми відпочинемо.
– А вона що? – Питає подруга.
– А що вона? – Марина скривила обличчя. – «Не можу, – каже, – якби день-два, то так, а на десять днів я дітьми не залишусь.» Отакої! Довелось з дітьми летіти, а з ними, сама знаєш, не відпочинок, а каторга, поки всім нагодуєш-покупаєш, то я самій вже ніколи.
Марина з розлюченим виразом обличчя випила ще кави, а подругу запитала:
– А чому ви дітей твоїм батькам не завезли? Їх двоє – вони з дітьми б вдвічі краще б справились. Ще й свій будинок – малюкам було б де бігати й гратися.
Марина допила каву.
– Та ти що? Хіба ж я ворог своїм батькам!
– А що таке? – Не зрозуміла подруга.
– Та їм би за десять днів мої діти хату рознесли! Малюки ж в мене непосидючі! А татові нервувати не можна – в нього цукор. Та й маму мігрені турбують. Вік вже. Їм відпочити треба, а не це все.
– Так у твоєї свекрухи теж вік. І, наскільки мені відомо, здоров’я в неї теж не дуже. Я її тиждень тому бачила в поліклініці. Вона говорила, що ревматизм розігрався. Ледве ходить.
– Ну й що! – Закотила очі Марина. – Рідні ж онуки! Могла б посидіти! Цього я не розумію! Егоїстка вона.
Хто тут егоїстка – невідомо. Адже Ганна Павлівна й справді вже немолода. З того часу, як немає чоловіка, а єдиний син разом з невісткою Мариною переїхали від неї, жінка й зовсім стала самотньою. Але її це не лякає. Вона – інтроверт, тому любить бувати наодинці. Адже є ще стільки всього цікавого на пенсії – можна читати, дивитись фільми та грати на фортепіано.
Жінці нудно не буває, це не по неї. Сумно за дітьми й онуками – так. Але вона без запрошення не приходить, адже це не в її правилах. Й хоч син з невісткою та онуками живуть в тому ж місті, жінка приходить до них не частіше, ніж раз на місяць. Й про свій візит попереджує заздалегідь, за кілька тижнів, аби не руйнувати їхні плани. Прийде, поп’є чаю, з тортом, який сама принесла, дасть синові з онукою гроші, як то заведено в матерів, а онукам роздасть подарунки та й іде. Інколи запрошує до себе, але теж узгоджує це з дітьми. Вона прекрасно розуміє, що в кожного своє життя, тому ні про які історії, де свекруха втручається у стосунки чи побут сина з невісткою тут не може бути й мови. Ганна Павлівна – людина іншого формату. Вона цінує як і власний, так і чужий простір.
Коли ж невістка попросила в неї посидіти з дітьми, яким чотири й два роки, Ганна Павлівна свідомо відмовила, адже тут мова йшла не тільки про особистий простір та комфорт, а й про безпеку дітей. Вони ще зовсім маленькі, за ними потрібен цілодобовий догляд. А у пенсіонерки й справді ревматизм і з тиском проблеми. Вона синові не говорить, аби той не хвилювався, але жінка може днями лежати в ліжку, погано себе почуваючи. А якщо один з таких днів припаде тоді, коли в неї будуть онуки? А якщо, боронь Боже, щось станеться з дітьми, а батьки за кордоном, їм навіть не зателефонувати? Ганна Павлівна, оцінивши всі ризики відмовилась, а невістка цього не розуміє. Чи, можливо, не хоче розуміти.
«Тільки про себе й думає», – говорить Марина подругам про свою свекруху.
