Ось адаптована історія для української культури:
Ярослава вперше задумалася про розлучення через півроку після весілля. Але тест показав дві смужки, і думка розчинилася в хвилях ранкового токсикозу.
Вперше вона побачила Богдана в барі, куди її затягли колишні одногрупниці з хореографічного училища — «хоча б раз повеселитися». Впевнений у собі чоловік із дорогим годинником сидів за стійкою, гортаючи документи, і здався їй людиною з іншого світу.
— Ти занадто гарна, щоб сумувати, — сказав він, коли вона залишилася сама за столиком — подруги побігли пудрити носи.
Він щось казав далі, Ярослава не може пригадати. Пам’ятає лише, що його голос звучав як теплий коньяк — насичено, з оксамитовими нотами.
Богдан був старший на вісім років, мав частку в родинному бізнесі з продажу побутової хімії. Ярослава привернула його увагу тим, що була абсолютно не на своєму місці в цьому барі, ніби вперше туди потрапила.
Тонка, гарна, і, як він зрозумів при розмові, скромна в потребах. Виросла в бідній сім’ї, все дитинство працювала на мрію про балет, потім отримала травму і перекваліфікувалася на тренерку.
Коротше кажучи, молода, бідна, наївна. Ідеально підходила на роль дружини. Він сказав це матері того ж вечора, коли вони познайомилися:
— Схоже, я знайшов дівчину, яка народить тобі довгоочікуваних онуків.
Коли через три місяці Богдан зробив Ярославі пропозицію, її мама плакала від щастя:
— Нарешті ти будеш забезпечена!
Майбутня свекруха, Ганна Степанівна, не соромлячись, оглянула наречену з усіх боків, як породисту кобилу:
— Гарна дівчина. Беремо.
Усі клопоти з організацією весілля родина нареченого взяла на себе.
— Ти не проти синього торта? — запитала свекруха в Ярослави. — Блакитний — колір нашої фірми.
Наречена посміхнулася:
— Звичайно, як ви скажете.
У медовий місяць молодята полетіли до моря. Вже в літаку Богдан попередив:
— Мама хвилюється, якщо я довго не на зв’язку. Дзвонитимемо двічі на день — вранці та ввечері. Раджу записувати враження чи фотографувати — мама любить подробиці.
Після повернення почалося життя Ярослави в новій сім’ї.
— Мама просила передати, — Богдан поклав перед нею блокнот у шкіряній палітурці, — це список наших родинних традицій. Дні народження, річниці, поїздки на дачу…
Ярослава перегортала сторінки:
5 січня — день тітки Олі. Квіти: білі хризантеми.
23 лютого — привітати дядька Миколу. Найкращий подарунок — міцний алкоголь.
Перша неділя червня — родинний виїзд на шашлики.
Кожна неділя — родинна обіда. Дрес-код: класика.
Розклад був досить щільним і, схоже, жорстким.
— І… як мені вписати сюди час для моїх справ? — несміливо запитала вона.
Богдан засміявся, погладивши її по голові:
— Твої справи — це і є наші справи, крихітко.
Весь тягар свого становища Ярослава усвідомила через тиждень.
— Ти куди? — Богдан перекрив їй вихід у передпокої.
— На курси масажу… Домовлялися ж.
— Ні. Мамі сьогодні потрібна допомога в магазині.
— Але я…
— Ярославо, — він м’яко взяв її за підборіддя. — Ми сім’я. У нас родинний бізнес. Ти хочеш бути частиною сім’ї?
А в неділю під час родинного обіду свекруха сказала:
— Тобі потрібно залишити роботу у фітнес-клубі. Ти вчора нормально впоралася, а в магазині не вистачає касира.
— Але я…
— Ти ж хочеш бути корисною сім’ї? — підняла брову Ганна Степанівна, потім подивилася на сина: — Чи ні?
Богдан мовчки кивнув і продовжив різати стейк. Питання, як завжди, не підлягало обговоренню. Ролі розписані, завдання поставлені. Треба виконувати.
Тієї ночі Ярослава вперше задумалася про розлучення. Чи, точніше, про втечу. Лежала у ванній, слухаючи, як з крана капає вода, і уявляла, як скаже батькам, що страшно помилилася і не хоче бути безмовною лялькою.
«Ти з’їхала з глузду? Хочеш повернутися до злиденності? Він же забезпечує тебе!» — почула вона голос матері ще до того, як відкрила рота.
Потім трапилися дві смужки, і Ярослава залишилася.
Інакше як?
***
До народження другої дитини Ярослава навчилася готувати борщ так, як любить свекруха, не здригатися, коли Богдан затримувався «на нарадах», носити променисту посмішку і відповідати «все добре» на запитання оточуючих…
Єдиною, хто не вірив, буА потім одного разу, коли донька принесла зі школи новий малюнок, де Ярослава була вже не в кінець аркуша, а посередині — нарешті великою, вона зібрала речі, взяла дітей за руки і вийшла за двері, відчуваючи, як легшає з кожним кроком.
