Тінь напередодні щастя
У тихому містечку біля пагорбів, де вранці розстилався туман, Оксана з подругами гучно святкувала дівочий вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Дмитра. Гуляння тривало: дзенькіт келихів, сміх, музика. Раптом у двері постукали. Оксана, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
– Добрий вечір, – промовила літня жінка з м’якою вибачливою інтонацією. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося ніяково знайомим.
– Добривечір, – відповіла Оксана, і в повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
– Я прийшла попередити: не виходь за Дмитра, – раптом випалила гостя, і її очі, наче вугілля, вп’ялися в Оксану.
– Що? Чому? – Оксана остовпіло дивилася на бабуську, не розуміючи, що відбувається.
Напередодні весілля подруги, як і належить, влаштували Оксані дівочий вечір. Останні роки вона мешкала у невеликому будиночку на околиці містечка, який дістався їй від бабусі. Дім був скромний, але затишний, з дерев’яними підлогами й вікнами, за якими росли старі клени. Хоч дорога до роботи займала годину, Оксана не скаржилася. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шелестіло листя, ввечері цвірінькали цикади, і це просте життя наповнювало її душу спокоєм, якого так бракувало в міській метушні.
Подруги пропонували відзначити дівочий вечір у модному клубі чи ресторані, але Оксана наполягла на своєму домі. Це був не просто вечір прощання з дівоцтвом – це було прощання з її притулком, із цим куточком тиші.
Дмитро, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, й потягне до городу, – говорив він, – а зараз я не збираюсь витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині хорошого? Тотальна нудьга!»
Оксана мовчки погоджувалася. Дім залишиться, вона буде приїжджати на вихідні. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися через дрібниці й серйозні речі: як витрачати гроші, де відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Дмитро завжди першим мирився, привозив квіти, водив у кафе, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літній злива.
Чи любила Оксана? Вона відганяла ці думки. Коли замислювалася, у душі замість тріпотіння виникала пустота – холодна, прірвна безодня, яка поглинала все, що їй було дороге: старі книжки у потертих палітурках, чай з м’ятою в улюбленій кружці з ромашками, навіть її кота, що муркотів на колінах. Від цього ставало моторошно. Звісно, це були лише фантазії, але вони здавалися такими реальними, що аж мурашки бігли по спині.
Оксана не любила Дмитра. Але все одно йшла під вінець. Він був старший на десять років, успішний, впевнений у собі. «З ним не пропадеш», – шепталися подВони одружилися, і Оксана нарешті відчула те справжнє тепло, яке так довго шукала.
