Тіні минулого: драматична правда в селі Вербівка
Тарас занедужав. Він приїхав до бабусі в село Вербівка, де повітря було насичене ароматом трав і спогадами дитинства. Лежачи на старенькому ліжку, він сумно подивився на бабусю Ганну Степанівну.
— Добре, що ти в мене є, бабусю, — тихо промовив він. — Один я на цьому світі. Можливо, я нікому не потрібен?
— Що ти, Тарасе, з глузду з’їхав? — скрикнула бабуся, розвівши руками. — Такий гарний чоловік — і не потрібен? Та будь-яка самотня жінка була б тобі вдячна, як Богові за душу! Лежи, не вставай, а я до сусідки за липовим медом сходжу…
Ганна Степанівна, похитавши головою, вийшла. Тарас заплющив очі, поринаючи у тривожний сон. Раптом скрипнули двері, і легкі кроки порушили тишу.
— Бабусю, це ти? — Тарас відкрив очі й різко сів на ліжку, не вірячи власним очам.
Тарас поспішав до бабусі у Вербівку. Останні роки він взяв на себе всі турботи про неї. Батьки були зайняті: батько все ще працював на заводі, а мати годинами пропадала на своїй ділянці, доглядаючи за квітами й городом. До бабусі вона навідувалася раз на місяць, і то коли сподобається.
— Я ж у нас найвільніший, — усміхався Тарас. — Сім’ї досі не завів, хоча вже тридцять вісім минуло. А ви то в роз’їздах, то з ремонтом возитеся.
— Бабуся тебе обожнює, — відповідала мати. — Знає, що й продукти привезеш, і по господарству допоможеш, і вихідні з нею проведеш.
— Так, люблю я її, — зі warmth згадував Тарас. — У дитинстві кожне літо тут бігав, а потім служба, робота, заробітки… Час віддавати борги.
— Борги боргами, а коли ти одружишся? — не вгавала мати. — Час уже, Тарасе, дітей заводити, а то так і залишишся сам.
Тарас їхав ґрунтовою дорогою, у багажнику хиталися пакети з продуктами. Думки поверталися в юність, коли в сусідньому селі Калинівка він закохався в дівчину — просту, але таку рідну. Оксана була мовчазною, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні побачення були повні пристрасті й ніжності.
— Шкода, що все скінчилося, — зітхнув Тарас. — Я пішов на службу, а в неї, виявилося, був інший — той, хто повернувся із заробітків і влаштував їй сцену на все село. Ех, Оксано…
На узбіччі він помітив дівчину, яка «голосувала». Тарас пригальмував.
— До Калинівки підвезете? — запитала вона, відкинувши темну чубку.
— Сідай, — кивнув він.
Дорогою Тарас укВони поїхали далі, і в його серці засяяла надія, що, можливо, саме зараз починається нова сторінка його життя.
