**Тіні минулого: історія про любов і прощення**
У тихому містечку Бережани, де старі каштани кидали тіні на вузькі вулички, Тарас із досадою подумав: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до будинку. Оксана, його дружина, сиділа в авто, важко спираючись на двері. Тарас заплющив очі: «Ось, зараз знову мені їй двері відчиняти». Але вона вже почала вилазити сама. Він зі злістю дзьобнув ручку, мало не збивши її з ніг.
— Обережніше, млява! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, шпурнув біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дістанеться до кімнати, і кинув:
— Я пізно.
Розвернувся і пішов. Завів машину й поїхав безцільно крутити містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібен був відпочинок, перепочинок. Подзвонив другу з роботи, Андрію. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Тарас приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова стала особистою. Тарас викладав усе: як згас пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мозок ложкою». Розповів про Марійку з відділу продажів — молоду, легку, завжди з посмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підхопить. З нею забуваєш про проблеми.
**Оксана**
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Тарас вибухнув. Закричав, вдарив по керму. Його обличчя спотворилось від злості. Я відвернулась до вікна, сльози полились самі. Що я наробила? Просто запитала! Останнім часом він став нервовим, дертим.
Подруга Тетяна натякнула: «Може, у нього хто є?» Розповіла про свого чоловіка, Богдана. Той теж змінився, коли з’явилася «одна в офісі». Молода, почала закидати погляди, і Богдан «поплив», став одягатися стильно, сипати молодіжними словечками — «крінж», «рофл». Тетяна ледь не згоріла зі сорому, коли Богдан перед друзями сина почав нести дурниці з цими «ха-ха» та «хі-хі». Синові теж було ніяково.
У підсумку Тетяна не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Богдану валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези в дитбудинок, такий нам непотрібен. Або до божевільні». Потім Богданові так дісталось від матері, що він миттєво «просвітлів», став колишнім. Тетяні полегшало.
З Тарасом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
**Тарас**
Я сидів у Андрія, а думки крутились біля Оксани. Що з нею стало? Куди ділась та легкість? Вона вічно в турботах, причепилась із цим відпусткою… Згадав Марійку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи та заїхати до магазину. Усе настрій — коту під хвіст. Марійка так подивилась, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога опухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марійці. Набрав… І тут Андрій:
— Ти чого такий? Марійці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Андрю, — пробурчав я.
— В мене теж була така «Марійка». Звали Катря, — почав він. — Через неї родину зруйнував. Доньку тепер лише по вихідним бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива, здається. Я теж був щасливим, Тарасе. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу сам, в ігри граю. Благав у дружини прощення, а вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Андрій замовк, а я відчув, як усе всередині стиснулось.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався й пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марійка.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — пробурчав я.
— А може, завітаєш? Зовсім випадково, через магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало бридко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову й знову. Я скидав, сидячи в авто. Марійка залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа в темряві біля столу, дивлячись у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — покликав я.
Вона повернулась. Обличчя спухло від сліз. Серце стиснуло.
— Окс, треба поговорити, — почав я, плутаючись у словах.
Я говорив уривчасто: виправдовувався, шкодував, у чомусь докоряВін обійняв її міцно, і в цю мить усі тіні минулого розтанули, наче їх і не було.
