У приморському селищі, де солоний вітер грав по вузьких провулках, Соломія вечеряла у своєї свекрухи. За вікном гомоніли хвилі, а в хаті пахло свіжозвареним борщем. Глибокої ночі тишу перервав дзвінок телефона. Соломія глянула на екран – сусідка Галина.
— Сонечко, терміново приїжджай! — голос Галини тремтів від хвилювання. — До тебе хтось щойно приїхав! Машину у подвір’я заїхала, самі зайшли!
— Як?! — ахнула Соломія, серце закалатало. — Яка машина?
— Великий чорний джип! Двоє їх, чоловік і жінка. Вона білявка, а в нього вуса, — випалила Галина.
Соломія, не гаючи часу, викликала таксі. За годину вона вже вставляла ключа у замок своєї хати, а в грудях наростав тривожний сумнів. Обережно відчинивши двері, вона ступила всередину й завмерла, не вірячи очам.
—
— Олежку, — Соломія набрала сина, голос тремтів від обурення. — Ти що, за моєю спиною з кимось у моїй хаті тусуєшся? Як це — ні? То хто в моїй відсутності сюди лазить? У тебе ж ключі є!
— Мам, ти про що? — здивувався син. — Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?
Соломія розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.
— Я ж знаю, де що лежить! — обурювалась вона. — Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!
—
Соломія Петрівна жила сама вже три роки. Чоловік, Василь, більшу частину року працював за кордоном, щоб забезпечити спокійну старость. Соломія не нарікала: город вони закинули, господарство не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до грядок і курей.
Останні місяці вона ділила час між своєю хатою та селом, де жила свекруха, Ганна Іванівна. У свої вісімдесят сім свекруха часто хворіла, і Соломія проводила у неї половину місяця, допомагаючи по господарству.
Дивацтва почалися недавно. Повернувшись одного разу від свекрухи, Соломія помітила, що у ванній висять чужі рушники — замість її блакитних, акуратно складених, з’явилися яскраво-зелені. У холодильнику зникли банки з тушкованим м’ясом, хоча вона точно їх не чіпала. На ліжку у спальні покривало зім’яте, ніби хтось спав.
Спочатку Соломія подумала, що їй здається. Може, вона переплутала? Може, і не було тих банок, а рушники вона сама повісила? Але сліди чужої присутності були надто явними. Нічого не пропало — ні гроші, ні прикраси, ні техніка. Замки цілі, вікна не розбиті.
Вона звалила все на втому, але незабаром історія повторилась. Рушники знову змінились, а з холодильника зникли консерви. Соломія вирішила не здогадуватись і перед від’їздом до свекрухи зробила кілька фото на телефон. Повернувшись за тиждень, вона порівняла знімки з реальністю — сумнівів не залишилося: хтось жив у її домі.
Соломія кинулася до сусідки Галини. Та, вислухавши, здивувалась:
— Нікого не бачила, Сонечко. У вас же паркан високий, нічого не розгледіш. А що трапилося?
— Речі не на своїх місцях! — поділилася Соломія. — То рушники зміняться, то їжа зникне. Я вже не знаю, що й думати!
— Слухай, а раптом це Олег? У нього ж ключі є. Може, він з кимось туди ходить? — припустила Галина.
Соломія задумалась. Син із дружиною Оксаною жили злагоджено, але раптом він і справді приводить когось у її відсутність? Для очищення совісті вона подзвонила Олегу.
— Мам, ти серйозно? — обурився син. — Яка ще коханка? Я на роботі цілими днями, спитай у Оксанки! Якщо не віриш, давай сигналізацію поставимо. Відчиниш двері — дзвони на пульт, назвеш код. Інакше поліція приїде.
— Сигналізація? — відмахнулася Соломія. — Це ж не банк! Втрати — пара банок тушкованого. Гаразд, сину, подумаю. Вибач за підозри.
Після розмовиАле відтоді кожен раз, виходячи з дому, Соломія перевіряла, чи зачинено шафу з ключами, і посміхалася, згадуючи, як її родичі влаштували несподіваний “відпочинок” у їхній сімейній драмі.
