У приморському селищі, де солоний вітер гуляв по вузьких провулках, Оксана проводила вечір у своєї свекрухи. За вікном шуміли хвилі, а в хаті пахло свіжозвареним борщем. Глибокої ночі тишу перервав дзвінок телефону. Оксана глянула на екран – дзвонила сусідка Марія.
“Оксанко, терміново приїжджай!” – голос Марії тремтів від збудження. “До тебе хтось щойно завітав! Машину у двір заїхала, самі зайшли!”
“Як?! – здивовано скрикнула Оксана, серце закалатало. – Яка машина?”
“Великий чорний позашляховик! Їх двоє, чоловік і жінка. Вона білявка, а в нього вуса”, – випалила Марія.
Оксана, не гаючи часу, замовила таксі. За годину вона вже вставляла ключ у замок свого будинку, а в грудях наростала тривога. Обережно відчинивши двері, вона ступила всередину й завмерла, не вірячи очам.
“Андрію”, – Оксана набрала сина, голос дрижав від злості. “Ти що, за моєю спиною з кимось у моїй хаті балакаєш? Як це – ні? То хто у мою відсутність сюди лазить? У тебе ж ключі є!”
“Мамо, ти про що? – здивувався син. – Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?”
Оксана розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.
“Я ж знаю, де що лежить! – обурювалася вона. – Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!”
Оксана Петрівна жила сама вже три роки. Чоловік, Василь, більшу частину року проводив на заробитках, працюючи заради спокійної старості. Оксана не скаржилася: город вони закинули, господарства не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до гриндок і курей.
Останні місяці вона ділила час між своїм будинком і селом, де жила свекруха, Ганна Іванівна. У свої вісімдесят сім свекруха часто хворіла, і Оксана проводила у неї половину місяця, допомагаючи по господарству.
Дивацтва почалися нещодавно. Повернувшись одного разу від свекрухи, Оксана помітила, що у ванній висять чужі рушники – замість її блакитних, акуратно складених, з’явилися яскраво-зелені. У холодильнику зникли банки з тушкованим м’ясом, хоча вона точно їх не чіпала. На ліжку у спальні покривало було зім’яте, ніби хтось спав.
Спочатку Оксана подумала, що їй здається. Може, вона переплутала? Може, і не було тих банок, а рушники вона сама повісила? Але сліди чужої присутності були надто очевидними. Нічого не зникло – ні гроші, ні прикраси, ні техніка. Замки цілі, вікна не розбиті.
Вона списала все на втому, але незабаром історія повторилася. Рушники знову змінилися, а з холодильника зникли консерви. Оксана вирішила не здогадуватися і зробила перед від’їздом до свекрухи кілька фото на телефон. Повернувшись через тиждень, вона порівняла знімки з реальністю – сумнівів не залишилося: хтось жив у її домі.
Оксана кинулася до сусідки Марії. Та, вислухавши, здивувалася:
“Нікого не бачила, Оксанко. У вас же паркан високий, нічогВона зрозуміла: довіряти слід обережно, навіть тим, кого звеш рідними.
