**Тіні правди: кінець однієї любові**
Віктор Володимирович увійшов у квартиру після довгого робочого дня в офісі на околиці Києва.
— Привіт, я вдома! — гукнув він, заходячи на кухню, де вже витав аромат їжі.
— Що за привід? — здивувався, побачивши на столі акуратно розставлені страви.
— Ніякого приводу, — відповіла дружина Олеся, але в її голосі прослизнула дивна нотка. — Просто лінь було готувати, замовила суші.
— Суші — це я люблю! — підбадьорився Віктор, скидаючи піджак.
— Тоді сідай, будемо вечеряти, — сказала Олеся, але тут же вийшла з кухні.
За хвилину вона повернулася з аркушом паперу в руках і мовчки простягнула його чоловікові.
— Що це? — запитав Віктор, але, глянувши на листок, завмер, ніби вражений блискавкою.
* * *
— Добрий день, це кур’єр, — пролунав голос у домофоні, і на екрані з’явився молодий хлопець у яскравій формі. — Вчора оплата за замовлення не пройшла.
— Ви помилилися, — спокійно відповіла Олеся. — Я нічого не замовила.
— Вибачте, ось чек, подивіться, — хлопець підніс до камери зім’ятий клаптик паперу, показуючи на адресу. — Вчора я сам привозив замовлення. Адреса: Зоряна, 12. Чоловік платив карткою, але платіж не пройшов. У мене копія чеку, перевірте, будь ласка.
Кур’єр виглядав збентеженим, вибачався майже після кожного слова. Було ясно, що він новачок — не тільки в доставці, а й у роботі взагалі. Олеся скептично прищурилася, відкрила двері й подивилася на нього. На його худих плечах болтався величезний терморюкзак, що робило його схожим на горобця з непосильною ношею. Олеся ледь стримала усмішку, але її відволік чек.
На папірці значилося: «Код помилки: 55. Невірний ПІН».
— Я ж сказала, ви помилилися, — повторила вона. — Вчора нікого не було вдома, і замовлень ми не робили.
— Вибачте, — почервонів кур’єр. — Оплату приймала дівчина… інша жінка.
— Тим більше, — розсміялася Олеся. — Це точно не до мене.
Кур’єр простягнув другий чек, де були вказані адреса та деталі замовлення. Олеся пробігла очима: японська кухня, прибори на двох, оплата карткою. Нічого незвичайного, крім одного — Віктор не переносив суші. Внизу стояло ім’я замовника: Віктор.
Олеся відчула, як кров прилила до скронь. У цій квартирі жив лише один чоловік — її чоловік. Але дівчина? У свої 43 вона вже не підходила під це визначення. Можливо, кур’єр з віжливості всіх так називав? Але щось не сходилося.
— Я сплачу, — несподівано сказала вона. — Де ваш термінал?
Хлопець здивовано подивився на неї. Він очікував сліз або криків — так поводилася його мати, дізнавшись про зраду батька. Але Олеся була спокійна, ніби зі сталі. Проводжаючи кур’єра, вона раптом розсміялася. Сміх переріс у істерику, і з очей потекли сльози. Глибоко зітхнувши, вона витерла обличчя й взяла телефон.
— Вікторе, привіт, ти до котрої сьогодні на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати байдуже.
— Привіт. До сьомої, якщо бос знову не влаштує свою улюблену планірку, — відповів він. — А що?
— Хочу разом повечеряти.
— У тебе плани скасувалися?
— Так, увечір вдома. Подумала, було б добре провести час удвох.
— Я за, але поки не знаю, коли звільнюся.
— Нічого, ближче до вечора вирішимо. Готувати лінь, я замовиВона замовила ті самі суші, що й вчора, але цього разу – просто для себе.
