“Оце тобі й на…”
Марічка жила сама. Дітей у неї та чоловіка не було. Спочатку сподівались, пробували, потім вирішили взяти дитину з дитбудинку. Це була її ідея — чоловіка це не дуже хвилювало. Йому все влаштовувало. Може, вона занадто довго готувалась до такого кроку, вагалась, а час йшов, і після сорока вона сама відмовилась від цієї думки. Злякалась, якщо чесно.
Чоловік захоплювався туризмом — походами з рюкзаками, намети, пісні біля багаття. Треба віддати належне, грав на гітарі добре. Компанійський, любив тусовки, збори.
У молодості Марічці теж подобався такий спосіб життя. Але з віком вона почала втомлюватись. Набридло кожні вихідні мандрувати з рюкзаком, повертатись у неділю ввечері, митись і йти в понеділок на роботу з комариними укусами, обвітреним обличчям та неохайними нігтями. Хотілось пролежати вихідні довше, прийняти гарячий душ, а не митись у холодній річці чи брудному ставку. Скористатись звичайним туалетом, а не підставляти оголену спину під комарів.
Від вражень теж можна втомитись, якщо їх багато. Почало часто “затискати” спину, боліли суглоби від навантажень. І вона перестала ходити з чоловіком у походи.
Він проявив солідарність, теж пропустив пару разів. Але вона бачила — йому нудно, він не може сидіти на місці. І вона запропонувала йому йти без неї. Він зрадів.
“Нащо ти відпустила чоловіка самого? Пам’ятай моє слово, якась його прибере. Нічого, з часом заспокоївся б”, — дорікнула їй подруга.
“У молодості не прибрала, зараз навряд чи”.
“Даремно ти так. Чоловік — не жінка, у будь-якому віці в ціні”, — похитала головою подруга.
“І що? Пропонуєш йти з ним, щоб не зрадив з кимось? Попри біль? Оце вже ні. Захоче зрадити — і вдома знайде спосіб. Для цього не обов’язково йти в похід. До того ж, у нас своя компанія склалась”.
“Ну-ну”, — відповіла подруга.
Більше чоловік не запрошував Марічку з собою. Ходив сам. Якось непомітно вони почали віддалятись одне від одного. Не було спільних тем для розмов чи спогадів. Але нічого дивного вона за ним не помічала.
Аж ось одного разу він повернувся додому задумливий, розгІ коли він сказав, що повернувся до неї, Марічка гірко посміхнулась — це був останній гвоздь у домовині її віри в щастя.
