Мій батько вже давним-давно забрав бабусю, свою маму, до себе. В тата інша сім’я, з якою він живе у великому будинку за містом. Свою квартиру бабуся відписала мені, адже їй мене найбільше шкода – я росла без батька.
Зараз я вже доросла, вийшла заміж й бабуся Ліда, татова мама, з радістю запитала, коли я переїду в подаровану нею квартиру.
– Я там для тебе штори сама вишила квітами, – радісно розповідала бабуся, – й постіль ручної роботи. Там посуд весь мій – то тобі придане. Диван новий майже. Так, йому тридцять років, але ми на ньому майже й не сиділи.
Ми з чоловіком переглянулись. Жити в інтер’єрі минулого тисячоліття нам як молодій сім’ї не дуже хотілось. Але переконати бабусю було неможливо.
– Розумієш, бабцю, – почала я, – ми б хотіли собі жалюзі повісити, а штори ми знімемо й акуратно складемо. Щодо дивану й, в принципі, інших меблів – то, може, ми б зробили трішки ремонт? Врешті, ти там кілька років не живеш – все потрібно обновити.
Я не хотіла вживати словосполучення «капітальний ремонт», тому спробувала пом’якшити висловлювання. Але бабуся почала хапатись за серце. Їй стало зле від однієї думки, що все в її квартирі може бути інакше.
– Ой, лишенько, – почала кричати вона, – ми з твоїм дідусем покійним так надіялись, що ти все збережеш, як ми зробили. Там стіл дерев’яний – дідусь його своїми руками робив. Як і те ліжко у спальні. Я так хочу, щоб ти там спала. А штори ті та фіранки – я сама, своїми руками шила та вишивала ночами. Зір геть втратила! Якби я знала, що те все нікому буде не потрібне, що його зберуть, як мотлох й викинуть на смітник, я б так своє здоров’я не нищила б. Добре, що твій дідусь не дожив до цього дня й не чує, що в його квартирі, за якою він у черзі три роки стояв, де кожен гвіздок забитий його руками, що так хочуть все переробити! Ой горе, лишенько!
Ми знову з чоловіком переглянулись. Бачити бабусині сльози було неймовірно тяжко. Тому ми погодились, що поки нічого робити не будемо.
Пішли туди на одну ніч переночувати, аби подивитись, як тут можна жити, кардинально нічого не змінюючи. Звичайно, за роки постіль відсиріла, штори пожовкли. Скрізь запах пережитків минулого. Посуд в пилюці. Хоч й не користований, але я розумію, що ніколи ним користуватись не буду. Тим більше треба було б оновити санвузол, адже роки дають про себе знати. А плита на кухні взагалі небезпечна у використанні. Та й дерев’яні вікна у двадцять першому столітті – трохи не те щоб застаріло, а, швидше, нерозумно – через них дме й взимку й влітку.
Порадились ми з чоловіком й вирішили, що раз бабуся не дозволяє робити ремонт, то краще взагалі не вселятись у цю квартиру. Ми її здамо в оренду, а самі винаймемо трохи сучаснішу. Бабусі, звичайно, говорити не будемо, бо це її розчарує не менше.
Тому ми пішли до бабусі й сказали, що у квартирі все залишиться, як є, але не врахували один момент.
– Чудово, – сказала бабуся, – тоді наступної неділі я до вас на входини приїду.
– Еее…
– Чи ви не раді?
Ми, на секундочку, подумали, що на одну неділю можемо «розіграти» входини, але бабуся одразу додала:
– А взагалі я до вас щонеділі їздитиму! Й квартиру свою заодно провідуватиму.
Тепер ми з чоловіком не знаємо що робити. Брехати бабусі не добре, але як її не образити? Може ви щось порадите?
