— Та вже, Миколо Івановичу, — промовила Олена до чоловіка, викладаючи салат “Олів’є” на тарілку.
— Звідки ти взяла? — здивувався Богдан.
— Ось, Лізоньку не зміг підняти, щоб зірку на ялинці закріпити. А раніше… — Олена зітхнула.
— Та батько мій ще дужий, може, просто втомився, — заперечив Богдан.
— Ні, Богдане, роки йдуть. Тепер ти раз на тиждень батькам продукти возитимеш, і не сперечайся, — Олена поправила косу й взяла тарілку. — Ходімо до столу.
Микола Іванович усе чув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком підслухав розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Коваленків була традиція: усі збиралися в батьківському домі на свято. І цього року не було винятком. Старший син із сім’єю приїхав першим. Невістка допомагала готувати, а онуки в вітальні прикрашали ялинку.
Микола Іванович увімкнув воду й сів на край ванни:
«Права Олена, так воно й є. З пенсією прийшло почуття непотрібності, а далі — як по накатаній. Лінь охопила, усе набридло, аж сльози навертаються».
— Миколо Івановичу, усе гаразд? — тихо запитала Олена, підійшовши до дверей.
— Так, так, зараз вийду, — відповів він.
За дверима вже стрибав маленький Сашко.
— Заходь швидше! — Дід пропустив онука.
За столом Микола Іванович був похмурим. Піднімав келих механічно, коли говорили тости, лише ковтнувши трохи.
— Тату, чому ти такий сумний? Свято ж, треба веселитися, чи не захворів? — спитав Богдан, коли збиралися йти. У коридорі Олена підштовхувала чоловіка до розмови.
— Ні, синку, усе добре. Привози онуків на вихідні. Може, куди збираєтеся? — насилу посміхнувся батько.
— У нас ремонт, Миколо Івановичу, нікуди не поїдемо. Та й вам треба відпочити, дітей до моїх батьків відправимо, домовились уже, — втрутилась Олена.
— Ну добре, якщо так, то нехай і сватам буде радість, — понуро сказав батько.
Олена щось шепнула Богдану.
— До неділі завітаю, продукти привезу, — пообіцяв син і вийшов у двері.
Матір розвела руками:
— Які ще продукти? Магазин поруч, овочів повно, якщо треба, батько сходить.
— Нащо йому ходити, Ганно Петрівно? Богдан усе привезе. Та й на п’ятий поверх без ліфта тягати — не варто, — наполягала Олена.
Син із сім’єю пішов, а мати ще довго бурчала:
— Ось тобі й на — онуків забирають, до магазину не пускають. Чого вона знову вигадала?
— Олена добра, Ганно, піклується про нас, не займай голову, — сказав Микола Іванович.
— Нам же не сто років, щоб опікувались. А вони вже ніби списали нас.
— Привезуть онуків, не переживай. Чула ж — до сватів їдуть.
Мати замовкла.
«А може, вона й права… Олена найчастіше приходить, допомагає, завжди привітна. А друга невістка тільки поїсти, та соління забрати. Про зятя й казати не варто».
— Чого ти, Миколо, такий похмурий? — спитала Ганна Петрівна.
— Втомився трохи, — махнув рукою чоловік.
— Ну то відпочивай, я телевізор увімкну, — запропонуА наступного ранку Лізонька підбігла до дідуся, обійняла його за шию і радісно прошепотіла: “Дідусю, ти найсильніший у світі!” — і він усміхнувся, відчуваючи, що щастя знову повернулося до його душі.





