Сьогодні в мене стався неприємний інцидент. Я поклала собі на тарілку три котлети — а чоловік розлютився і заявив, що мені треба схуднути.
Шість років у шлюбі, троє дітей. Старший, Тарас, має п’ять років, донька Оленка — три, а найменшому, Івасику, лише півроку. Мене звуть Соломія, мені тридцять шість. Завжди мріяла про міцну сім’ю, і наче все є — але останнім часом відчуваю, що втрачаю себе саму.
З Данилом ми познайомилися, коли мені вже було майже тридцять. Подруги давно ходили у весільних кільцях, обговорювали дитячі садки та кредити, а я все чекала свого. Робота — дім, дім — робота. Так і жила.
А потім з’явився він — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, тепер керівник відділу. Навіть не думала, що можу йому сподобатися. Але він почав запрошувати на зустрічі, ділитися думками, цікавився моїм життям. А коли запросив познайомитися з матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.
Його мати — золота жінка. Відразу прийняла мене, називала «серденьком» і підштовхнула Данила до пропозиції. Ми одружилися, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Тарас, і я пішла у декрет. Потім — Оленочка, а згодом і Івасик. З того часу я не поверталася на роботу. Усе моє життя — діти та дім.
Тарас ходить на танці та малювання, Оленка вчиться вдома зі мною. Вважаю себе гарною матір’ю. Але є одне «але» — я значно поправилася. Зараз моя вага — майже вісімдесят кілограмів, хоча раніше було п’ятдесят. Колись встигала двічі на тиждень ходити до спортзалу. Тепер — троє дітей, і знайти хвилину для себе — неможливо.
Пару разів пробувала робити зарядку вдома — не встигнеш почати, як одна дитина просить пити, друга — на ручки, третя щось пролила. Бувають дні, коли ледве знаходжу сили підвестися з ліжка, не кажучи вже про спорт.
Данило спочатку жартував: називав мене «пиріжком», «моєю ведмедикою». Навіть, здавалося, милувався цим. Але потім — перестав. Почав мовчки дивитися на мене, зітхати. А згодом почалися докори.
Минулого тижня сіли обідати. Я поклала собі три котлетки — була голодна, зранку нічого не їла. І раптом він вихопив дві з моєї тарілки, кинув назад на сковорідку і сухо сказав:
— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?
Я оніміла. А він додав:
— Якщо я покохаю іншу — винувата будеш ти. Мені потрібна жінка, з якою я хочу бути. А ти… ну, поглянь на себе.
Ці слова ніби вдарили мене по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилося: «Але ж він має рацію… Напевно, я справді запустила себе. Я негарна. Втомлена. Я більше не цікава…»
А я ж теж хочу — до перукарні, на манікюр, в кафе хоч інколи. Але немає ані часу, ані грошей. Усе йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати достойно. Допомагаємо і його матері — пенсія в неї невелика. А на себе — нічого не залишається.
Буває, стою в примірочній, міряю щось і плачу. Бо все мало. Все сидить погано. Відчуваю себе негарною і непотрібною.
Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає власного доходу — я не працюю. Ніби в пастці: нема часу вийти на роботу, і немає сил вирватися з цього кола.
Боюся, що він піде. Бачу, як він дивиться на інших жінок — струнких, доглянутих, легких. Я стараюся. Чесно. Але можливості бути «ідеальною» в мене нема. Я тільки й роблю, що готую, прасую, годуЯ хочу вірити, що колись він зрозуміє, як важко мені, а поки що я маю терпіти — заради дітей.
